Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Карл Йозеф постукав у скляні двері, вийшов господар. Лейтенант попросив його викликати самотнього пана. Полковий лікар вийшов на вулицю.

— Це я, Тротта! — сказав лейтенант і простяг докторові руку.

— Ти мене знайшов! — сказав доктор.

Він говорив тихо, як завжди, тільки набагато чіткіше, — так здалося лейтенантові, бо в якийсь незбагненний спосіб докторові слова перекривали гримкіт музичного автомата. Це вперше Тротта бачив доктора в цивільному. Доктор Демант у незвичному вбранні промовляв до лейтенанта таким знайомим голосом, що лунав, як щирий привіт із батьківщини. Що чужішим здавався Демант у цьому незнайомому вбранні, тим рідніше лунав його голос. Усі страхи, які цієї ночі мордували лейтенанта, розлетілися від звуків того голосу, якого Карл Йозеф не чув уже кілька тижнів і якого йому бракувало. Так, йому бракувало докторового голосу, тепер він це знав. Музичний автомат урвав своє гримотіння. Стало чутно, як час від часу завиває нічний вітер; обидва відчули, як він крутить і кидає в обличчя снігову порошу. Лейтенант підступив ще на крок ближче до доктора. (А проте не так близько, як хотілось би.) «Ти не повинен померти!» — хотів був сказати Карл Йозеф. Йому сяйнуло в голові, що Демант стоїть перед ним без пальта, на снігу, на вітрі. «Це не зразу помічаєш, коли людина в цивільному», — подумав він. І сказав із ніжністю в голосі:

— Ти ще застудишся!

На обличчі в доктора Деманта вмить засяяла його колишня, така знайома усмішка, що ледь надимала губи й трішки підіймала догори чорну борідку. Карл Йозеф почервонів. «Адже він узагалі вже не може застудитися!» — подумав лейтенант. І водночас почув лагідний голос доктора Деманта:

— Я вже не маю часу захворіти, любий друже! — Він умів усміхатися й заразом говорити: усмішка не зникала з обличчя, коли доктор вимовляв слова, вона бриніла на губах, наче маленький ясний жалобний серпанок.

— Та зайдімо всередину! — повів доктор далі. Він стояв чорною нерухомою тінню під тьмяно освітленими скляними дверима, відкидаючи на засніжену вулицю ще одну, прозорішу тінь. На його чорному чубі лежав сріблястий сніговий пил, підсвічений тьмяним світлом, що пробилося зсередини будинку. Над його головою ніби вже стояло сяйво царства небесного, і Тротта був майже ладен піти собі. Йому хотілося сказати: «На добраніч!» і якнайшвидше піти геть.

— Та зайдім-бо всередину! — повторив доктор. — Я спитаю, чи не можна тобі пройти непомітно.

І він пішов, лишивши Тротту надворі. Тоді повернувся удвох з господарем. Перейшовши коридор і якесь подвір’я, вони опинилися в кухні шинку.

— Тебе тут знають? — спитав Тротта.

— Я інколи сюди приходжу, — відповів доктор. — Тобто я сюди частенько приходив.

Карл Йозеф поглянув на нього.

— Тебе це дивує? — сказав полковий лікар. — Я мав був сякі-такі власні звички.

«Чого він каже — «мав був»?» — подумав лейтенант і згадав з уроків німецької мови, що це називається «давноминулий час». — «Мав був». Чого полковий лікар каже — «мав був»?»

Господар приніс до кухні столика й два стільці і засвітив зеленаву газову лампу. У пивниці знов загримотів музичний автомат, цим разом — попурі з відомих маршів, і серед них, через певні проміжки часу, перші барабанні гуки маршу Радецького, спотворені хрипкими побічними шумами, а проте впізнаванні. В зеленавій тіні, яку відкидав на білий тиньк стіни абажур газової лампи, між двох величезних сковорід із червоної міді, мрів відомий портрет верховного головнокомандувача, в білій, як цвіт весняних дерев, уніформі. Білі цісареві шати були незліченно поцятковані слідами мух, наче рясно попробивані щонайдрібнішим шротом, і очі Франца Йосифа Першого, звісно ж, і на цьому портреті неминуче порцеляново-блакитні, затінені абажуром, здавалися згаслими. Доктор, випроставши пальця, вказав на цісарів портрет.

— Ще рік тому він висів у залі! — сказав полковий лікар. — Тепер господар уже не має охоти доводити, що він лояльний підданий.

Автомат замовк. Саме тієї миті пролунали два тверді удари настінного годинника.

— Уже друга! — сказав лейтенант.

— Ще п’ять годин! — відгукнувся полковий лікар.

Господар приніс сливовицю. Двадцять по сьомій! — молотом гупало в мозку лейтенанта.

Він узяв чарку, підніс її догори і гучним, натренованим голосом, яким віддавав команди, виголосив:

— За твоє здоров’я! Ти повинен жити!

— За легку смерть! — сказав полковий лікар і спорожнив чарку, тимчасом як Карл Йозеф поставив свою на стіл повну.