Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Вони вдруге перейшли подвір’я й коридор і вийшли в ніч. Доктор звів погляд у небо. Незворушні зорі не давали розради, вони були холодніші від навколишнього снігу. Темні стояли будинки, глухі й німі лежали вулички, нічний вітер порошив снігом, стиха бряжчали Троттині остроги, рипіли поряд докторові підошви. Обидва йшли швидко, наче поспішали до певної мети. У головах їм шугали уривки думок, уявлень, образів. Важкими і шпаркими молотами бухкали їхні серця. Без тями йшов у потрібному напрямку полковий лікар, без тями ступав за ним лейтенант. Вони підійшли до готелю «Золотий ведмідь». Зупинилися перед його склепінчастими ворітьми. В уяві Карла Йозефа зринув образ Демантового діда, срібнобородого короля єврейських шинкарів. Перед такими чи, може, набагато більшими ворітьми сидів він за свого життя. Підводився, коли біля нього зупинялися селяни. А що недочував, то нижчі на зріст селяни вигукували йому вгору свої замовлення крізь складені рупором долоні. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! Двадцять хвилин по сьомій онук цього діда буде мертвий.

— Мертвий! — сказав лейтенант уголос.

Ох, він більше не був мудрий, цей мудрий доктор Демант! Дарма він був вільним і мужнім кілька днів, бо ось виявилося, що він не звів остаточних рахунків із життям. Не легко приготуватися до смерті. Його розумна голова, успадкована від довгої, довгої низки розумних предків, була в цьому так само безпорадна, як і проста лейтенантова, предками якого були звичайні селяни із Сиполє. Тупий залізний закон не лишав ніякого виходу.

— Я дурень, мій любий друже! — сказав доктор. — Я мав би давно розлучитися з Євою. Я не маю снаги уникнути цієї дурної дуелі. Я здуру стану героєм. За приписом кодексу честі й службового регламенту. Герой! — Він засміявся. Луна розійшлася в нічній тиші. — Герой! — повторив він і важко забрьохав туди-сюди по снігу перед брамою готелю.

В юному, меткому на щасливі розв’язки мозкові лейтенанта блиснула дитинна надія. Вони не стрілятимуться, а помиряться! Все буде добре! Їх переведуть до інших полків! І мене переведуть! Дурниця, смішно, неможливо! — тут-таки подумав він. І ось знову безпорадний, у розпачі, з порожньою головою й пересохлою горлянкою, з обважнілими стопудовими руками й ногами, він непорушно стоїть навпроти доктора, що все ходить туди-сюди.

Котра вже година? Він не наважувався глянути на годинник. Однаково хутко проб’ють дзиґарі на вежі. Він краще зачекає.

— Якщо нам більше не доведеться побачитися, — почав доктор, затнувся і за кілька секунд повів далі: — раджу тобі, покинь ти цю армію! — Потім простяг лейтенантові руку: — Прощай! Вертайся! Я впораюся сам! Салют!

Він смикнув дротину дзвоника. Всередині лунко задзеленчало. Ось уже чутно ходу. Двері відчинилися. Лейтенант Тротта вхопив докторову руку. Звичним голосом, що здивував його самого, він вимовив звичайне: «Салют!». Він навіть не скинув рукавички. Ось уже й зачинилися двері. Ось уже й не було більше ніякого доктора Деманта. Звичним шляхом лейтенант Тротта пішов до казарми, мов його тягла туди якась невидима рука. Він уже не почув, як позад нього відчинилося вікно на другому поверсі. Доктор вихилився з нього, побачив, як його приятель зник за рогом, зачинив вікно, засвітив усі лампи в кімнаті, підійшов до вмивальника, нагострив бритву, спробував її об ніготь великого пальця, спокійно, як щоранку, намилив обличчя… Він умився. Вийняв із шафи уніформу. Одягнувся, приперезав шаблю й став чекати. Він задрімав. І заснув спокійно, без снів, у широкому кріслі перед вікном.

Коли він прокинувся, небо над дахами вже прояснилося, ніжне сяйво блакитніло на снігу. Незабаром мають постукати. Ось він почув — удалині задзеленчали дзвоники на санях. Звуки наближалися і ось — замовкли. Ось пролунав дзвінок. Ось зарипіли сходи. Забряжчали остроги. Ось постукали у двері номера.

Тепер вони стояли в кімнаті, обер-лейтенант Кріст і капітан Ванґерт з піхотного полку гарнізону. Вони так і лишилися стояти біля дверей, обер-лейтенант на півкроку позаду капітана. Полковий лікар кинув погляд у небо. Немов далекий відгомін далекого дитинства, затремтів у вухах погаслий голос діда: «Вчувай, Ізраїлю! — промовляв той голос. — Наш Господь — то єдиний Бог!»

— Я готовий, панове! — сказав полковий лікар.

Вони посідали, трохи стіснено, у невеличкі сани; дзвоники задзеленчали бадьоро, гніді коні підіймали підрізані хвости й ронили на сніг великі, круглі, жовті, димкі яблука. Полковий лікар, ціле своє життя байдужий до тварин, несподівано затужив за своїм конем. «Він мене пережив», подумав доктор. На обличчі в нього не відбилося ніяких почуттів. Його супутники мовчали.