Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Арнольд знов замовк. Він забрів у купу листя і розкидав її ногою. Нарешті мовив:

— А все ж таки я її розумію як ніхто. Тому й чекаю.

— Чого?

— Чекаю того дня, коли вона покличе мене. Щодня думаю: ось вона прийде. Коли в моєму кабінеті задзвонить телефон, я завжди якусь мить зволікаю, перше ніж узяти трубку. Уже з рік я живу в такому напруженні. Коли йду додому, на сходах серце в мене завмирає. Сьогодні, думаю, вона чекає на мене. І бачу порожню кімнату. Але ще пильно перешукую всі кутки, відсовую завіси, бо згадую ту ніч, коли вона один-єдиний раз гралася зі мною. Тоді вона також сховалася за завісу.

— А якщо той день ніколи не настане?

— Не може такого бути. Я її добре знаю. Вона сама чекає того дня, тільки не усвідомлює цього. Я її знаю краще, ніж вона сама себе знає.

Ми прийшли до її будинку. Служниця сказала:

— Пані поїхала вчора вночі. Ось вам лист.

Арнольд сховав до кишені листа, навіть не глянувши на нього. Половину дороги назад ми йшли мовчки. Тоді завернули до кав’ярні. Аж там він прочитав листа.

— Їй довелось раптово виїхати, — сказав він. — Будуть знімати фільм в Ішлі. Але я про це нічого не знаю. Може, «Гору смерті»? Чи «В затінку велетнів»? Це фільм-казка, Ерна має грати в ньому принцесу…

Більше ми не мали про що говорити й мовчки розійшлися.

Через кілька днів я побачив в «Ілюстрованій газеті» знімок Ерни поруч з відомим актором, що на екрані виступав у демонічних ролях, а на знімку був у костюмі альпініста. «Товариство митців у горах» — названа була серія фотографій. Жерці всіх видів мистецтва тримали в руках альпенштоки і відчайдушно веселились.

Минуло два місяці. Арнольд ніде не з’являвся. Не приходив до кав’ярні, не заглядав до клубу. Я навідався до нього в редакцію.

— Вона все могла собі дозволити, — сказав він, — тільки не їхати з тим бовдуром. Фільм «В затінку велетнів» почнуть знімати аж через шість тижнів. Ті її химери з дівчатами ще нічого. Але до чого може дійти, коли вона хоч раз злигається з чоловіком? Тепер її всі вважатимуть за легку здобич. Та ще й з таким йолопом! Він дурень з дурнів. Навіть серед акторів найдурніший. Я б ще зрозумів її, — провадив він далі, ходячи по кабінету, — якби вона не хотіла проґавити незвичайної нагоди. Наприклад, генерального директора Гартвіга. Він роками домагається її прихильності. Пропонував їй цілу фірму «Альга». Геть з усім. Я б відразу погодився на розлучення, якби побачив, що воно їй потрібне. Я почекаю ще тиждень: якщо від неї не буде жодної звістки, то беру відпустку і їду туди!

Арнольд підійшов до столу, перегорнув кілька сторінок календаря й підкреслив червоним олівцем дату.

— Їду, та й годі! — ще раз сказав він.

На столі в нього стояло шість фотографій дружини. Ерна в різноманітних вбраннях і ролях. Ерна, Ерна, Ерна.

Перш ніж іти, він склав фотографії в папку й замкнув у шухляду.

— Я ніколи не залишаю їх на столі, — пояснив він.

Тієї миті Арнольдові принесли телеграму. Він опустив додолу пальто, яке вже був перекинув через руку, капелюха й ціпок. Руки в нього тремтіли. Кілька секунд він тримав телеграму нерозпечатаною. Тоді підійшов до вікна, щоб було видніше (бо вже смеркало), хвильку подумав, вернувся до дверей, ввімкнув світло, засвітив ще й лампу на письмовому столі, сів з таким виглядом, наче брався до великої роботи, й розпечатав телеграму.

— Я негайно їду! — вигукнув він і вибіг з кабінету.

Це було саме тоді, коли до Берліна приїхав старий Ціппер. Мав нарешті відбутися процес, з яким він носився вже не перший рік. Старий Ціппер любив розповідати про той процес, навіть пишався ним, наче йшлося про велику заслугу, винагородою за яку й стане судовий вирок, — а тим часом він міг тільки програти. І хоч за всіма правовими нормами, як казали юристи, процес мав відбутися в тому місті, де мешкав Ціппер, він з допомогою різних хитрощів, які йому, зрештою, ніколи не вдавалися (хіба лише тоді, як були йому ж на шкоду), після довгої тяганини зумів перенести розгляд справи до берлінського суду, бо уявив собі, що там «вона швидше проскочить», ніж у Австрії, де «судді люблять воловодити». Старий Ціппер, який давно мріяв поїхати до Берліна, мав тепер причину, що виправдала б його навіть в очах пані Ціппер, якби та давно вже не була надто кволою, щоб вимагати від чоловіка пояснень.

— Цей процес уже коштує мені добрих грошей, — любив казати старий Ціппер. — Та який процес не коштує грошей?

Одного разу я спитав його: