Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Раз на тиждень, після обіду в неділю, Арнольд міг провідати свою дружину.

— Я ненавиджу неділі! — казала Ерна. — З людьми приємно, але в неділю вони мені діють на нерви! Але добре, що більшість людей працює. — Тому в неділю вона нікуди не виходила. — Вдома я буваю тільки в неділю! — заявляла вона кільком знайомим, яких хотіла бачити в себе не лише в офіційну середу.

Отже, Арнольд ходив до неї в неділю після обіду.

Це був єдиний раз на тиждень, коли він наймав машину, бо купував дружині квітки, а був надто сором’язливий і не хотів, щоб його хтось бачив на вулиці з букетом. Він надягав елегантний костюм — тепер він мав їх кілька, бо в тому великому світі, в якому він тепер жив, треба було краще одягатися, ніж їсти. Він навіть носив монокль у кишені жилета. Той монокль на його сумному обличчі був, мов замерзлий ставок на тлі осіннього краєвиду. Але він мусив його носити, бо відвідував конкурси краси, до того ж був короткозорий.

Костюми його були пошиті в одній із тих дорогих, хоч і маленьких, кравецьких майстерень, про які великий світ поки що не знав. Рік тому вона ще працювала на листонош, та раптом отримала замовлення від якогось актора, і всім турботам настав кінець. Хтось у нічному клубі казав:

— Я винен Чіпекові тисячу марок.

— А хто це? — питав його співрозмовник.

— А ви не знаєте, хто такий Чіпек?

І співрозмовник починав думати, чи не краще було сказати, що він знає Чіпека, не признаватися вголос, що й не чув про нього.

— Чіпек — найкращий кравець у Європі! — проголошував боржник (а якщо він був дотепний, то казав: «У Європі і в околицях!»)

Тоді всі відсували стільці й починали оглядати костюм.

У ньому було повно прихованих, дуже тонких, непомітних на перший погляд вартостей, які міг поцінувати тільки знавець. Отож знавець починав докладно пояснювати, що петельки на вилогах цнотливо зашиті, хоч мають такий вигляд, наче в них можна вткнути квітку. Кишені всередині сірі, а не білі, штани тримаються без паска і без шлейок, а жилет не має ззаду пряжки. Внутрішні кишені піджака з хлястиками, а підшивка знизу не пришита, тільки підрублена, «щоб не витягався матеріал», як кажуть фахівці.

Цьому Чіпекові, якого артисти вже кілька років рекомендували один одному, «давав роботу», за його словами, й Арнольд.

— Усі тепер одягаються в Чіпека, — пояснював він.

Арнольд показав мені деякі приховані вартості свого вбрання, яких не помітили й ніколи не помітять інші клієнти. Пригадую собі жилет, так дивовижно скроєний, що його можна було носити «низько» й «високо», тобто з великим і малим викотом, залежно від кольору костюма.

Як далеко були вже ті часи, коли Арнольд носив простецький костюм із перефарбованого військового сукна! Мій приятель Ціппер призвичаївся до багатьох дорогих дурничок, його краватки могли б правити за взірець, це доводилось визнавати навіть тим, хто неприхильно ставився до нього, його черевики були пошиті за міркою і ручним способом, а до крамниць готових товарів Ціппер відчував таку відразу, як я до різниць.

Багато хто сушив собі голову над його стосунками з дружиною.

— Що вона робить з таким чоловіком? — питали злостиві.

— Що він робить з такою жінкою? — питали добродушні.

— Чому вони не розлучаться, як усі? — питали безсторонні.

Проте Ерна особливо наголошувала на своєму дивному подружньому житті. Коли її хтось питав про їхні стосунки, вона пояснювала:

— Ми з моїм дорогим Арнольдом брали католицький шлюб і не можемо розлучитися.

Ерна казала це навіть у моїй присутності, а я ж був їхнім свідком, коли вони брали цивільний шлюб!

Те, що вона його називала «дорогим Арнольдом», здавалось мені негідним навіть її самої. Навіщо? Ніщо ж не змушувало її вдаватися до цього банального прикметника. Могла б трохи подумати і знайти бодай оригінальніше слово. Проте Арнольд усміхався, коли вона звала його «дорогим». Звертаючись до нього, вона могла навіть сказати «найдорожчий». Він усміхався, як той, кому відомо більше, ніж іншим. Нехай усі думають, що він тільки «дорогий», а сам він знає і такі хвилини, коли його звуть іншими словами.

«Чому Ерна тримається Арнольда? — питав і я себе. — Мабуть, тому, що вона розумна і має гіркий досвід, отже, думає і про ті тяжкі часи, які можуть ще спіткати її». З деяких її балачок я зрозумів, що вона була забобонна й завела собі чоловіка з тих самих міркувань, з яких дехто вішає в машині мавпочку: щоб уберегтися від нещасливого випадку. Але за цим забобоном ховалась туга, якої вона сама не усвідомлювала, захолола частка душі, якої людина не відчуває, сидячи в теплій кімнаті, прихована крихта злиденності, якої ми нікому не показуєм і самі не бачимо, поки багаті, тремтяча туга, що озивається аж у останні хвилини життя.