Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Але видавця Арнольд боявся завжди.

Видавця Арнольд боявся завжди, бо те, що він робив, здавалось йому таким важливим, він так цінував своє місце, що нізащо не хотів його втратити. Не тому, що боявся безробіття чи голоду. Але це було єдине місце, де він міг працювати для своєї дружини — наскільки він взагалі здатен був працювати для неї. Тут він дізнавався про сприятливі можливості, якими Ерна могла скористатися, про небезпеки, яких вона мала уникати, про осіб, які ще були «на коні» чи вже забраковані, про ролі, які ще були вільні, про появу суперниці і про загрозливі інтриги. О, яким щастям була для Арнольда ця праця! Він сидів тепер біля столу літераторів майже як рівний — адже багатьом із них потрібна була його підтримка, вони навіть підлещувались до нього. Щоправда, це була не та давня віденська кав’ярня з постійними відвідувачами, де б він хотів пережити свою перемогу, але все ж кав’ярня літераторів. Час від часу приїздив хтось із Відня, бачив Арнольда в колі славетних людей і дивувався: «Ти ба, в Берліні навіть Ціппер чогось доскочив!». З цією новиною він повертався до Відня і, оточений постійними відвідувачами в кав’ярні, вигукував:

— Ціппер уже не вболівальник!

Арнольд Ціппер був тепер членом багатьох спілок. Не добродійних, як його батько! Існувала спілка, що дбала про спорудження пам’ятника Асті Нільсен, було кілька спілок журналістів і спілка, яка організовувала щорічні кінофестивалі з конкурсами краси й жіночим боксом. І в кожній Арнольд був діяльним членом.

Він нітрохи не журився тим, що йому доводилося редагувати брудні матеріали. По-моєму, він навіть не помічав, що йому платять за брехню або напівбрехню. Самого його не можна було підкупити, він не брав навіть дрібних подарунків, навіть невинних запрошень, якщо відчував за ними якусь приховану мету. Брехав він тільки для свого шефа. Був такий, як і більшість чесних попихачів тих, що загрібають гроші.

Арнольд бачив перед собою тільки одне завдання: бути корисним дружині. Він кружляв віддалік від неї, на околицях її життя. Вони не жили вкупі, не їли, не спали разом, навіть не зустрічалися. Йому було досить того, що кожен знав: Арнольд Ціппер — чоловік тієї чарівної, хоч і не ласкавої до чоловіків артистки кіно. А може, це тільки так здавалося? Бо потім я довідався, що він був одним із найнещасніших людей, які будь-коли крутилися між кіно й газетою, хоч усе-таки мав вигляд щасливішого, ніж два роки тому у Відні, ще без дружини.

Для неї він гнув спину, коли видавець лаяв його, для неї писав брехливі повідомлення, для неї бігав брати інтерв’ю, для неї був «корисним кіножурналістом», для неї годинами розмовляв з агентами, що збирали оголошення. А оскільки в світі кіно рука руку мила відверто, в усіх перед очима — це була одна з небагатьох цнот того світу, — то Ціппер не соромився розповідати в кав’ярні чи клубі, що «відводить удари» від своєї дружини і «залагоджує справи» для неї, хоч вона майже не цікавилася тим, що він робить.

Бо Ерні було байдужісінько до нього. Вона мешкала за містом, певна річ, на західній околиці, у вишуканому районі, де, неподалік від директорів банків, політиків і промисловців, утворилась колонія добре оплачуваних митців. Вона мешкала з трьома приятельками, двома хортами, що були тоді дуже модні, садівником та шофером у віллі — звичайно ж, у віллі. Фігурки Будди починалися вже в передпокої і тяглись аж до спальні. Одна з приятельок була морфіністка (цього вимагав добрий тон) і мала грамофон, який заколисував її до сну. Він не вмовкав цілий день; крізь усі двері було чути його віддалений стогін, що супроводив мелодію, і тоненьке вищання, коли його накручували. Нагорі, в кімнаті, де були самі лише канапи, хорти і Будди, сиділа Арнольдова дружина, коли не була в ательє.

Удома Ерна вранці носила кімоно, до другого сніданку, який вона їла о четвертій пополудні, надягала так зване «дезабільє» з плісованого прозорого шовку, а вислизнувши з цього убору, відразу пірнала — адже це була її пора — у вечірній, тобто в «туалет». Потім приймала гостей.

Це були її колеги з сусідніх вілл, самі улюбленці публіки, демонічні, саркастичні, ліричні, облесники — і плебейські типи, бабії та незрівнянні переможці долі. Ох, які вони були на вигляд нудні й добродушні! На них не було гриму, не світили лампи, їм не давав наказів режисер. Не треба було нікого слухати, хіба що звичаю, який велів їм двічі одружуватись протягом п’яти років і тричі на рік давати себе обкрадати. Дивлячись, як вони грали в карти і в доміно, як їли шніцелі в сухариках і наминали листки салати, як вони змішували лікери й танцювали під грамофон, не можна було зрозуміти, що, власне, спонукало їх стати артистами, гасати в химерних костюмах просторими галасливими, захаращеними ательє; що змушувало їх проливати сльози, вступати на картонні трони, мчати на конях і тонути разом з кораблями; навіщо вони виставляли своє особисте життя у вітринах і розписували його в газетах, виносили на люди свої біографії, самі викликали навколо себе плітки, брехали і спростовували брехню, закохувались, не вірячи в кохання, і розлучалися, не вірячи в розлучення. Ох, чому вони не були продавцями сигарет, біржовими маклерами, чесними годинникарями і банковими службовцями, як їхні батьки? Чому вони гралися в такий собі веселий народ митців і ставали в опозицію до своїх сусідів — директорів банків, промисловців і землевласників? Чи вони всі прийшли до акторства тим самим шляхом, що й Ерна Вільдер?