Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Я загубив його з очей і майже не чув про нього. Я не знав, із чого він живе, мабуть, йому доводилось тяжко працювати. В подальші два роки він їздив з дружиною по багатьох провінційних містечках. Нарешті їй пощастило зав’язати стосунки з людьми кіно. І Ціппер разом з Ерною переїхав до Берліна.

В театрі все тяглося надто довго. У кіно мало піти швидше. Бо театр має багато центрів, а кіно тільки один — Голлівуд. Якби туди добратися, здобути гроші, славу й силу!

Ерна здобула швидше перемогу, ніж успіх, коли, зігравши у фільмі «Вічна тінь» другорядну роль, так сподобалась пресі, що її дужче хвалили, ніж акторку, яка виступала в головній ролі.

Аж тепер для неї почалася справжня робота, бо в той час голос преси був для верховод кіно не присудом, а тільки відплатою за оголошення. І все ж для Ерни критика мала те значення, що надала її прізвищу першого скромного звучання, а її фізіономії — перших обрисів. І вона з природженою спритністю почала працювати над своєю кар’єрою.

Тим часом у кіно вона мала справу з людьми, подібними до її батька: з дрібними міщанами, що полюбляли гучні слова. Це була пора інфляції в індустрії кіно. Туди сунули люди з усіх галузей, з усіх кінців, з усіх провінцій: з текстильної промисловості і з готельної справи, з фармакології і з фотографії, з салонів моди й іподромів, видавці й журналісти, агенти з продажу готового одягу і придворні фотографи, відставні офіцери й люди випадкових заробітків, з Катовиць і Будапешта, з Галичини і Вроцлава, з Берліна і Словаччини. Кіно було Каліфорнією. Колишні біржові маклери з Чернівців сиділи разом з німецькими націоналістами, титанами промисловості, й вигадували патріотичні фільми. Агенти з продажу абажурів гасали по ательє, гримали на механіків і називали себе освітлювачами. Пересічні портретисти стали декораторами, студенти, що керували академічними клубами дилетантів, стали помічниками режисерів. Вантажники, вигнані з меблевих комор, стали художниками-оформлювачами, фотографи звались керівниками зйомок, валютники — директорами, поліційні нишпорки — «консультантами з криміналістики», спритні покрівельники — «конструкторами-будівничими», а всі, хто був короткозорий, — секретарями. Багато хитрих службовців міняльних контор ставали самостійними, наймали приміщення на Фрідріхштрассе й називали його «дирекцією», шукали якийсь куток на Темпельгоферфельді й називали його «ательє», самі компонували фільми й ставали авторами, наказували якійсь дилетантці плакати, а її партнерові галасувати й ставали режисерами, зліплювали картон і ставали архітекторами, запалювали магнезію і ставали майстрами освітлення. Кожен з них був одним, а ставав іншим, ким сам хотів.

Продавці сигарет відкривали кінотеатри і після сьомої години вечора, скінчивши торгівлю в крамниці, продавали втричі більше квитків, ніж було місць у залі. А місць у залі було так мало тому, що її оздоблювали надто великою кількістю підробленого мармуру, кубістських лож та експресіоністських балюстрад. Інтелектуали не дуже успішно запобігали ласки у власників ринків і ательє. Часом котромусь із них щастило перечекати всі вигадані наради, через які його не приймали, власкавити всіх стенографісток, що, мов собаки, гавкали перед канцеляріями своїх хлібодавців, перехитрувати всіх секретарів, що бажали їм зла, бо самі тремтіли за свій шматок хліба, і, нарешті, перемогти свою відразу до ручкання з усіма підряд і до «пристосовництва», як тоді казали. Та однаково ті інтелектуали мали в кіно тільки голос, а не вирішальне слово, бо що вони знали про фінансовий бік справи, про публіку, про Америку?

Статистки пропонували свою цноту за непевну обіцянку третього помічника режисера зробити з них «зірку». Коло білих дівочих ліжок з балдахіном у міщанських домівках висіли поштові картки з портретами їхніх улюбленців, підписані в день прем’єри. Щоб якось-таки вплутати цих розрекламованих на весь світ красунь у справді цікаві пригоди, каравани з кінофабрик вирушали в далекі подорожі до магарадж, гейш, тореадорів і факірів. Акціонерні товариства розпадалися в друзки, а на їхніх руїнах поставали нові. Директори опускалися до ролі статистів, а статисти підіймалися до рівня зірок.

Це був світ для спритних людей, світ для Ерни. Це вже був не провінційний театр з начитаними секретарями, з вразливими неосвіченими режисерами і розважними, боязкими й убогими директорами, тут панував не вічний страх, що театр «закриється», а навпаки — вічно святкове хвилювання відкриття. В театрі для акторки було велике щастя, коли режисер щось умів і ще не опинився в Берліні, коли він кохав її всім серцем, а ще не спав з нею, і коли після трьох вечорів у ліжку ще й далі був переконаний, що на неї чекає «майбутнє». В театрі, що почав занепадати, спритність не давала їй жодної користі. Там не було ніякої тактики, намарне йшла вся сила, кожні обійми, кожне кокетування з театральним агентом, кожні фальшиві лестощі на адресу директора, кожна тонка інтрига проти товаришки, кожна видатна сцена, в яку ти вклала всю душу, кожен букет квіток, які ти сама собі посилала. У кіно ж, навпаки, все було нове, пахло лаком, тут ще не склалась традиція «випихати», «шити в дурні», «доводити до сказу», «замилювати очі», «пробиватись ліктями» — все це взято з театрального світу, але ще не цілком пристосовано до кіно. Хоч слово тут не мало ще такого значення, домовленість оберталась у жарт, підпис означав «буде видно», обіцянка — «порожнє слово», а угода — «крутійство», зате лють викликала пошану, хитрощі — увагу, близькі стосунки — страх, а втриматись у ненастанній зміні було легше, ніж у постійному, повільному й певному завмиранні. Той, хто так пильно вивчав життя і мав такий гіркий досвід, як Ерна, легше міг здобути «становище» в кіно, ніж у театрі.