Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Я зустрів Ерну Вільдер.

«Зустрів» було не те слово. Як я згодом довідався, він її знайшов. Оскільки вона рік тому кинула батьківський дім. Арнольд, мабуть, розпитував про неї в театральній школі. Але там йому не дали її адреси. Отож він вирішив почекати на неї біля школи, як і належить закоханому юнакові. Він побачив, як вона вийшла, і подався назирці за нею. Біля брами вона попрощалася зі своїми супутницями. Тільки-но вона опинилась на вулиці, Арнольд привітався з нею і запитав, як вона живе.

Про все це я, звичайно, довідався згодом. Поки що Арнольд сказав тільки, що з Ерни вийшла «мила, симпатична дівчина». Вона дуже змінилася від того літа на сілезькому курорті. Зрештою, це була й не дивина.

Крім цих загальних фраз, Арнольд нічого мені не сказав.

Я лише запитав, чи він тепер ходить на службу. Він відповів, що знов працює, вже три дні, проте аж ніяк не має наміру залишатись там, стати державним службовцем і відмовитися від «світу».

Все ж таки мені здалося, що Арнольд, незалежно від того, чи він залишиться на службі, чи ні, був закоханий. Тобто перебував у тому стані, який віддавна називають закоханістю.

Таке з ним траплялося вперше в житті. Я здивувався, бо він не мав схильності закохуватись. Він, якщо можна так сказати, не створював ніякого ґрунту для кохання. Хоч розум його не був особливо гострий і обережний, але й темперамент не мав такої сили, щоб заглушити розум. Хоч Арнольд від природи був сентиментальний, проте мав досить смаку, щоб переборювати сентиментальність. І хоч він був досить чутливий і здатний піддаватись чужому впливові, чужим чарам і настроєві, але надто байдужий до жінок, щоб котрась змогла полонити його. Я вже давно помітив, що Арнольд був із тих небагатьох чоловіків, які в товаристві жінок не змінюють своєї поведінки. Гравці в карти більше цікавили його. Враження від жінок вистачало рівно настільки, щоб Арнольд зауважив, що вони не належать до чоловічої статі. На цьому все й кінчалося. Він надто мало вірив у себе, щоб бути шанолюбним, як решта чоловіків. Адже, щоб закохатися, теж треба бути трохи зарозумілим.

Нарешті я дійшов висновку, що Арнольд закохався з розпачу, як людина, що не любить горілки, з розпачу стає п’яницею. Щоб з монотонного трагізму, в якому він перебував і з якого майже весь складався, перейти в трагізм живіший, схвильованіший, йому довелося вдатись до давно випробуваного драматичного способу. Можливо, він і сам до пуття не розумів, чому так повівся. (Та коли навіть хтось сам не знає підстав свого вчинку, ті підстави однаково є.) Арнольд зробив лише те, що я йому порадив кілька тижнів тому. Нездатний знайти собі жінку, він пішов найлегшим шляхом: згадав ту, яку зустрів дванадцять років тому. Надто байдужий, а може, й надто ледачий, щоб вибрати котрусь із багатьох, він повернувся до тієї, яку, здавалось йому, вже добре знав, — отже, не треба було гаяти часу на вибір. Надто млявий, щоб переживати щось нове, він волів розворушити давнє. Безперечно, це була його доля. Побачивши, що йому доведеться втікати з нудної байдужості в пристрасть, він знайшов найзручнішу з усіх пристрастей: ту, з якою вже був знайомий. Дійшовши до такого висновку, я вирішив познайомитися з Ерною. Що я ще міг зробити?

Він привів її в невеличкий гурт літераторів. Вона була досить розважна й не пробувала сама сказати щось розумне (хоч напевне могла б), а весь час мовчала. Але вона була надто заклопотана собою, щоб дослухатися до інших, а оскільки боялася виявити, що думає лише про себе, то майстерно розігрувала німу сцену, під час якої кожен з присутніх міг би заприсягтися, що її допитливий, нервовий мозок перетравлює всі фрази, почуті біля столу. Я пригадую, як сам розігрував такі сцени в школі, коли хотів здобути прихильність учителя на уроці, але так, щоб не гаяти часу на вислухування його балачок. Мені той час потрібен був, щоб думати про важливіші речі, цебто про те, що стосувалося мене. А все ж я не досяг такої майстерності, як Ерна. Бо вона здатна була не тільки думати про саму себе й водночас прикидатися, ніби вся віддається розмові, а й у потрібну хвилину, відчувши, що довша мовчанка може її зрадити, вміла одним-однісіньким реченням звернути розмову в інше річище. Тоді присутні цілих чверть години обговорювали питання, яке вона їм накидала. Для неї то була дуже цінна чверть години: вона знов могла думати про себе.

Біля столу сиділо кілька чоловіків, з якими вона щойно познайомилась. Коли ми, втомившись від довгих, порожніх, виснажливих розмов, які нам накидала панна Ерна, почали жартувати й поводитись по-людському, вона вже всіх називала на ім’я, бо встигла запам’ятати, як хто зветься. Вона вже не завдавала собі клопоту доточувати до звертання ввічливе «пане», а ставилась до нас як до своїх колег, як до молодих акторів. Вона прикидалась товариською, бо так було найлегше справити враження відвертої, невимушеної, порядної і простої. Вона трималась, мов хлопець, з чого присутні робили висновок, що з нею легко знайти спільну мову. Вона була весела, що породжувало віру в її темперамент. Вона терпіла двозначні жарти, навіть сама викликала їх, — і нам здавалося, що їй чужа будь-яка манірність. Вона нібито щиро хвалила тих акторок, про яких заходила мова за столом, і ми зробили з цього висновок, що вона не заздрісна. Вона глузувала з акторського ремесла, і ми повірили, що вона не шанолюбна. Вона зважала на думку інших, тому здавалася справедливою. Вона навіть питала в декого, як він дивиться на те чи інше, і ті, до кого вона зверталась, були цим потішені. Коли вона починала говорити, то ставала гарною. На щоках у неї проступав темний рум’янець, у карих очах з’являвся золотий блиск, вона крутила голівкою так жваво й артистично, що кучері мальовниче спадали на чоло і теж веселилися разом з нею. Вона часто знаходила привід погладити голову чутливою рукою, яка ніби мала свій власний розум, — цей порух кожну жінку робить вродливою, він дуже інтимний, наче перший крок до роздягання.