Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Я не сумнівався, що Арнольд кохав її, але й так само не сумнівався, що вона була цілком байдужа до нього. Вона ставилась до нього приязно, але в тій приязні було хіба на кілька градусів більше тепла, ніж у її ставленні до інших. Він мав подавати їй пальто, діставати олівця, тримати дзеркальце, підіймати хусточку, проводити її додому. І я ще ніколи не бачив Арнольда щасливішим. Він, як і більшість чоловіків, уявляв собі, що за ті дрібні послуги, яких Ерна вимагала від нього, в майбутньому його чекає велика винагорода; що швидкий погляд, яким вона з ним обмінювалась, означає порозуміння, хоч насправді вона тільки перевіряла його тим поглядом.

Але навіщо він їй був потрібен? Він, службовець управління фінансів і вболівальник, не мав грошей, не мав ніякої ваги і надії на майбутнє. Якщо Ерні і треба було чоловіка, то не Арнольда, що заважав їй. Чому вона не дасть йому знати, що байдужа до нього? Я аж згодом зрозумів, чому. Я побачив, що Ерна шукала не тільки тих, хто допомагав би їй робити кар’єру, а й служників, яким не треба віддячувати.

У подальші дні Арнольд змінився. Він ще не передчував, що його чекає. Тим часом він став самовпевнений. Його вже не гнітила думка, що він зайвий на світі. Він втручався в розмову тих, яких досі тільки шанобливо слухав. Навіть брав участь у грі. Здавалося, що він більше не хотів бути вболівальником.

Службу він кинув. Сказав, що хворий, а потім написав листа радникові Кронауеру, в якому повідомив, що змушений відмовитись від кар’єри урядового службовця. Це був той лист, якого він почав писати ще тоді, коли я зустрів його в кав’ярні. Тепер він шукав приватної і, як він казав, «тимчасової» посади. Не знайшовши її, він відмовився від кімнати й знов перебрався до батьків. І твердо, як здатні тільки закохані, заявив батькам, що не хоче бути службовцем.

Бідолашному старому Ціпперові допомогла його незмінна нерозумна віра: все, що трапляється з його сином Арнольдом, обертається йому на користь. Коли Арнольд переконався, що не може далі лишатись на службі, то це доводить, що він там нічого не досягне. Коли Арнольдові здається, що пора закохатись, то тим краще. Але про те, що Арнольд перестав ходити на службу саме тому, що закохався, старий Ціппер не знав, його наївність насамперед виявлялася в тому, що він був нездатний побачити найочевидніших причин будь-якої події. Він вірив, що Арнольд думає так само, як він. Арнольд залишив прекрасне місце, бо зневірився, що його там колись оцінять по заслузі. Що ж інше могло спонукати його на такий крок? Тільки це! Отже, Арнольд зробив добре.

Жінка, в яку Арнольд закохався, мала бути незвичайною. І старий Ціппер палко хотів побачити її. Він пам’ятав її ще з сілезького курорту і вже полюбив за самими згадками.

— Правда ж, вона русява? — спитав він, бо йому подобалися русяві.

— Ні, шатенка, — відповів Арнольд, бо не хотів сказати, що вона чорнява.

— Але я добре пригадую, що очі в неї ясні.

— Так, — погодився Арнольд, щоб не сперечатися з батьком, — коли вона сміється, очі в неї стають ясні.

— Мабуть, вона стала високою і повною?

— Ні, залишилася низенькою і тендітною.

— Авжеж, — сказав старий Ціппер, — теперішня мода вимагає, щоб жінка була тендітна. Вона справді хоче стати артисткою?

— Так, а чому б ні?

— Тоді вам, мабуть, не можна одружуватись?

— Не обов’язково. Хто ж каже про одруження!

— Певне, що не обов’язково, — погодився старий Ціппер, що завжди стояв за розхитування звичаїв. Він не був реакціонером, ішов у ногу з часом.

Ерна кілька разів приходила до Ціпперів. Чому ж їй не приходити? Вона виросла в такому самому будинку. Але тепер хотіла покинути його. Вона ненавиділа незграбну ніжність свого батька, міщанську зарозумілість матері, її вічну дратівливість, сцени, які вона робила чоловікові, коли той привозив з подорожі надто скромні подарунки, її постійний острах, що хтось ставиться до неї не досить «уважно».

Як їй найшвидше втекти з такого дому? Панна Ерна відкрила в собі «внутрішнє покликання», проти якого не могли нічого вдіяти ні добродушний батько, ні шанолюбна мати. Потім виявилося, що в неї вистачило розуму навіть озброїтись талантом. Немає нічого неможливого.

Тепер вона жила вже «власним життям», якого завжди прагнула. Не треба було нікому звітувати, як минув її день, коли вона пізно ввечері поверталася до своєї кімнати. Не доводилось вислухувати безліч одноманітних запитань, на які можна відповісти правду, такі вони всі невинні, а проте відповідаєш брехнею, тільки тому, що вважаєш не вартими правди тих, хто питає; виплутуватися з нескінченних ускладнень через те, що завтра забуваєш сказане сьогодні; уникати нерозумної, настирливої цікавості матері, яка в доньчиній молодості хотіла ще раз пережити свою молодість, і безглуздої пихи батька, якому віра в сильну особистість дочки не заважала ставитись до неї як до невинної дитини.