Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Однієї неділі, коли Ерна запросила до себе й мене, я переконав Арнольда не наймати машини, а піти зі мною пішки.

Був теплий день, знов теплий день після тривалого холоду. Люди, від яких Ерна замикалася, хоч їй було з ними «приємно», цілими валками йшли за місто. Було бабине літо, сонце заливало вулиці останнім веселим золотом. З дерев по узбіччях опадало жовте листя.

— Я тобі вдячний за те, що ти намовив мене піти з собою, — сказав Арнольд. — Я вже давно не гуляв так спокійно. Пам’ятаєш наші мандрівки з моїм батьком?

— Пам’ятаю, — відповів я, — так добре пам’ятаю, наче це було вчора. Твій батько був у світло-сірому цупкому капелюсі із ще яснішою стрічкою, дуже широкою. Вона затуляла майже півкапелюха.

— Справжній Габіг! — перекривив батька Арнольд.

— Так, справжній Габіг. А ще в твого батька був ціпок з головкою зі справжньої слонової кістки. Вона кілька разів відпадала, бо стерлася нарізь. Твій батько намотав на ціпок папірця, щоб головка краще трималась. Ми ходили в Крапфенвальдль, спинялися перед костелом Собеського, і твій батько казав: «Цього Собеського дуже переоцінюють. Віденці й без нього упоралися б з турками». Він не любив короля Собеського. Зрештою, він був патріотом, хоч не хотів цього визнавати, хіба що тільки під час війни.

— Учора я отримав від батька листа, — мовив Арнольд. — На, прочитай!

Я почав читати.

«Мій коханий сину!» Я перегорнув аркушик і знов побачив там незмінне закінчення: «А більше немає нічого важливого. З любов’ю, твій батько». Старий Ціппер писав синові, що він здоровий і тричі на тиждень ходить у кіно. Завдяки давнім зв’язкам він діставав безкоштовні квитки, що були недійсні тільки в неділю та в інші свята, йому, власне, байдуже, писав старий Ціппер, але мати зраділа б, якби її славетна невістка передала вітання. Я ще не бачив її почерку, писав старий Ціппер. Та якщо він знатиме, що його син щасливий, то не перейматиметься мовчанкою дуже завантажених людей. Бо йому відомо, що таке напружена праця.

Я повернув Арнольдові листа. За своєю звичкою він склав його вчетверо і сховав у нотатник. Якусь хвилину ми йшли мовчки. Раптом Арнольд сказав:

— Батьки відчувають, як ведеться їхньому синові. Ох, якби вони знали правду про наше подружнє життя!

Я спробував пожартувати:

— Чого ти хочеш? Воно ж вас улаштовує?

— Не жартуй, — мовив Арнольд. — Я ніколи не був щасливий. І ніколи не був такий нещасний, як тепер. Коли б ти знав, як я жив ці роки! Це почалося ще у Вроцлаві. Ми мешкали в готелі, в двох сусідніх номерах. Служник, коли ми приїхали, зразу відчинив двері, що з’єднували номери, й заніс наші речі. Ерна попросила мене вийти. Вона переодягалася. Потім ми попоїли. «Я спатиму сама», — сказала вона. «Звичайно», — відповів я.

Я пішов до свого номера й сів читати. Я читав п’єсу, в якій вона мала грати, робив нотатки, виразно уявляв собі її в ролі. Я тоді кохав її не так, як тепер. Кохав по-дитячому, до нестями, хотів присвятити їй кожну хвилину свого життя, і того ще мені здавалося мало, адже воно в мене було тільки одне. Я ладен був померти задля неї. Одне слово, я був божевільний. Отже, я читаю і раптом чую, як Ерна тихенько засовує в дверях засув. Якби вона хоч замикалась не так обережно! Але вона не хотіла, щоб я почув… І знаєш, це мене найдужче вразило.

Цілу ніч я не спав. Я знайшов собі розраду. Заспокоював себе тим, що вона так тихенько замкнулася, щоб не заважати мені. Вона ж бо не знала, що я ще не сплю. Я так чіплявся за цю думку, що боявся заснути. Я був щасливий, від щастя не спав.

Уранці я постукав, і Ерна гукнула: «Зараз!» А тоді… тоді знов тихенько відсунула засув. Я встав такий радісний. Я вважав цілком природним, що ми не спали разом. А тепер двері відчинились, і я раптом відчув ненависть до Ерни. Мабуть, вона помітила це. Та вона ніколи не хвилюється, завжди незворушна, багато розумніша за мене і така гарна. Правда ж?

— Мені прикро, що ти закоханий, — мовив я.

— Ти її не любиш, я вже давно завважив, — сказав Арнольд. — Ти вважаєш її недоброю. Тому, хто не любить її, може здатися, що вона лиха. Але тільки я знаю її. Більше ніхто.

За хвилину він повів далі:

— Коли почалися ті її химери з дівчатами, я нічого не розумів. Думав, що то просто невинне приятелювання. Ми ще тоді мешкали разом. Моя кімната була поруч. Я спав дуже міцно, але раптом прокинувся. Мені здалося, що хтось крикнув. Я постукав до неї. Мабуть, мене не почули. Я відчинив двері. Вони перелякалися — в неї була мала Анна. «Що ти тут шукаєш?» — спитала Ерна. Я вибачився і сказав, що почув крик. А коли вернувся до своєї кімнати, Анна лежала в моєму ліжку. Другого дня я перебрався до пансіонату.