Адальберт Штіфтер - Вітіко

Ліси втратили свій сніговий покрив і вже почорніли, сніг струмками збігав із гір у долини, аж поки вже ніде не видніло жодної білої латки. На довгастій поверхні долини луки простиралися тільки в її нижній частині, де серед блідої зимової трави ясніла синя стрічка Влтави. Вище вгорі тягнулися бурі смуги зораних ланів, а то й зелені, де росла озимина, далі вже ріс ліс.

Почалися весняні роботи, і Мартин та Раймунд подалися зі своїми воловими запрягами в поле, їм допомагали наймити, Вітіко теж був там і докладав, де виникала потреба, рук, аж поки луки і лани стали доглянуті й можна було приглядатись, як тихо ростуть трави і збіжжя.

Озимина була висока й зелена, прокльовувалась ярина, луки темніли зеленню, лісові черешні, що родили влітку маленькі чорні ягоди, вкрилися білим цвітом, квітнули терен і крушина, а також груші, після них лісові яблуньки, ялиці пускали нові світло-зелені пагони і нарешті розпукли п’ятипелюсткові квіти світлих і темних лісових троянд, які росли серед чагарників та на узліссях.

Сільські пастухи гнали свої стада і отари на верховини, де в лісах поміж сосон та інших дерев траплялися галявини, діти гралися на сонечку, дівчата співали тепер просто синього неба, несучи з лісу свіжу пашу. Дівчата не мали широких уборів, як у внутрішніх частинах країни, а одягали короткі спіднички зборками та фартухи, білі або червоні хустки на голову та плечі й часто заплітали дві коси, які поверх жилетки спускалися аж до спідниці.

Коли минули весняні роботи, а в чагарниках та поміж камінням цвіли п’ятипелюсткові квіти диких троянд, Вітіко одного разу, поснідавши, взяв свій шкіряний обладунок, одягнув його, осідлав коня, послав за Бенедиктом, сином шинкаря Захарії, щоб той був йому за провідника, і вирушив разом із ним у східному напрямі в ліс. Бенедикт ішов попереду з довгою палицею, Вітіко їхав за ним. Під соснами вони добулися аж до найвищого гребеня. Потім буковим лісом і поміж ялиць знову спустилися в долину, де дзюрчав струмок. Вітіко побачив козулю, що пила воду, і оленя неподалік від неї. Разом із провідником він перейшов струмок. Ліс тепер став полого підніматися вгору, вийшовши нагору, вони опинились на пласкій височині. Там уже не було високих дерев, траплялися тільки невисокі й тоненькі хирні сосни, подекуди взагалі не видніло жодного дерева. Стелилась сіра й суха трава, а земля, що де-не-де проступала, мала темну попелясто-сіру барву.

— Тут дивний ґрунт, — пояснив Бенедикт, — коли змастити ним осі коліс до воза, колеса крутяться так м’яко, наче змащені жиром.

— Треба дослідити цей ґрунт, — мовив Вітіко.

— Авжеж, треба, — погодився Бенедикт.

Вони йшли вздовж височини, сонце, здавалося, світило за товстим запиналом хмар. Дійшовши до краю височини, почали спускатися вниз. Там знову почався високий ліс, полого спускаючись у долину. Оскільки вже сутеніло, Вітіко спішився і вів коня за собою. За годину вони вийшли на відкрите місце і почули в лісі чийсь крик. Зупинилися, всюди стояла тиша. Аж раптом знову пролунав крик. Вітіко і Бенедикт стояли й далі. Те місце було дуже дивним. Полискувала вода в струмку під місяцем, блищала трава навколо води, блищали й відображені в ній кущі, серед них височіли темні виступи, скидаючись на покрівлі, а вгорі виднів місяць поміж жовтавих хмар. На узліссі стояли три постаті, вбрані в широкі убори, натягнуті аж на голови. Здається, то були жінки. В лісі знову пролунав крик, потім знову запанувала тиша. Згодом крик пролунав ще раз, але тихіше, потім почувся спів немов багатьох голосів. Спів був спокійний і повільний. Невдовзі спів урвався і настала тиша. Потім залунав знову.

— Це якісь поганські обряди, — тихо шепнув Бенедикт Вітіко. — Певне, помер хтось. Цього не можна робити на могилі, бо священик заборонив, тому люди йдуть у ліс і справляють обряди там. Я знаю цей спів, моя бабуся не раз співала отак, а одного разу я навіть чув цей спів у лісі над Горецом.

— А хіба цим людям не давали настанов? — запитав Вітіко.

— Вони ж роблять це потай, — відповів провідник, — і нічого не розповідають, щоб їх не покарали їхні боги.

— Тоді мають, звичайно, прийти нові покоління, які забудуть гріхи давніх, — зауважив Вітіко.

— Так воно й буде, — погодився провідник.

Спів припинився, знову залунав і нарешті замовк остаточно. Вітіко зі своїм провідником ще трохи постояли. Згодом до тих жінок підступили постаті з лісу. Вони теж були закутані в широкі убори й підперезані поясом. Серед них були чоловіки і жінки. Вони зупинялися коло жінок, і їх ставало дедалі більше. Потім усі розійшлися. Дехто пішов униз стежкою на узліссі, по якій Вітіко і його провідник мали йти далі, інші пішли назустріч Вітіко і пройшли в лісі повз нього. Одні проминали його мовчки, інші віталися: