Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко, вволю насолодившись краєвидами, перехрестився перед хрестом, проказавши звичайні слова, і сліпучими снігами став спускатися вниз.

Наблизившись до хат, він пішов до маленької кам’яниці, що стояла коло церкви, зайшов усередину і ступив до кімнати. Там перед грубою книжкою сидів старий із сивою бородою. Коло грубки сиділа і пряла стара жінка.

— Радий бачити вас, вельмишановний пане, — промовив Вітіко, — я зайшов до вашої кімнати, щоб привітати й відвідати вас.

— Агов, Вітіко, — сказав старий, підводячись, — ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний і свіжий! Щиро вітаємо тебе!

Бабуся встала від прядки, протерла своїм синім фартухом стілець і подала гостеві, щоб він сів. Вітіко сів.

— Тож ви й досі парох у Плані? — запитав Вітіко старого.

— Так, я ще й досі тут, — відповів старий, — і хотів би й лишатися тут, а невдовзі й померти як парох Плани. Ви б бо знаєте мою сестру Анну?

— Авжеж, — відповів Вітіко і глянув на пряху. Жінка відповіла йому приязним поглядом синіх очей.

— Плана — дуже гарне село, — похвалив парох. — Воно чудово розкинулось у лісі й має велике значення. Коли християнство ще не поширилось, а вся Богемія ще дотримувалася поганства, тут жили двоє християн-відлюдників, які обробляли латку землі, що через те й дістала назву Горні Плана, і поширювали християнське вчення. Через те тут і церкву збудували, вона дуже давня. Численні відлюдники у великому і широкому лісі були першими проповідниками християнського вчення в цьому краї. Ви надовго сюди приїхали?

— Можливо, пробуду тут довше, ніж звичайно, я ще не знаю, — відповів Вітіко.

— Тоді ви часом і до мене зазирнете і дозволите, щоб і я вітав вас у вашому домі, — промовив парох.

— Буду заходити, і для мене буде радістю бачити вас у себе, — сказав Вітіко.

Стара Анна, що була вийшла з кімнати, тепер повернулася і принесла на тарелі хліб, сіль і пивний мед у скляному келиху. Поставила те все перед Вітіко на стіл і проказала:

— Ласкаво просимо почастуватись!

Вітіко взяв скибку хліба, посолив і став їсти. Потім ковтнув із келиха. І одразу підвівся, щоб іти.

Старий парох зняв баранячий кожух із цвяха на стіні, вдягнувся і вивів Вітіко з дому.

Трохи нижче від дому пароха Вітіко проходив повз кузню. Там підковували коня. Вітіко підійшов ближче, зазирнув, оглянув коня, а потім розмовляв із ковалем і власником коня про коня і про деякі інші речі.

Вітіко розмовляв отак із багатьма чоловіками і жінками, що, коли він проминав їхні оселі, виходили привітати його.

Опівдні Мартин, Люсія і Раймунд уже мали їсти разом із Вітіко за великим столом у світлиці.

Пополудні Вітіко поїхав на своєму коні на схід у ліс і за дві години повернувся.

Увечері, коли коня вже доглянули, а Раймунд і Люсія впоралися з доглядом худоби і Люсія занесла молоко з хліва в комору, на світнику коло стіни завдяки повним сосновим шишкам горів такий яскравий вогонь, що сяяла вся кімната. Мартин, Раймунд і Люсія мали приходити до світлиці, щоб сидіти там увечері, як вони звичайно й сиділи, коли не було Вітіко. Треба було пускати до хати навіть Мартинового сірого смугастого пса. Люсія пряла коло світника, Раймунд трохи далі лагодив ціп, а Мартин сидів без роботи на лаві коло печі. Вітіко сидів на стільці. Собака лягав під стіл.

Після сьомої години вечора до покою зайшов чоловік у кожуху, смушковій шапці, грубих білих вовняних штанах і важких чоботях.

— Слава Богу! — проказав чоловік.

— Дякувати Богу! — відказали присутні.

— Томе Йоганнесе, скрипалю, ти ще живий! — зрадів Вітіко. — Мене страшенно тішить, що ти відвідав нас! Як там твоє мистецтво?

— Агов, Вітіко, — відповів чоловік, — тож ви ще пам’ятаєте мене! — А як мистецтво? Весіль уже майже немає, а на танцях музик щораз більше стає. З ріпи на своєму полі я можу жити краще, ніж із мистецтва.

— То живи тепер і з ріпи, і з мистецтва, — мовив Вітіко.

— А що вас привело до нас узимку? — запитав чоловік.

— Так склалося, — мовив Вітіко.

— А ви тепер побудете в нас довше, ніж раніше? — запитав чоловік.

— Як складеться, я й сам ще не знаю, — відповів Вітіко.

Поки точилася розмова, Мартин поклав на стіл буханець чорного житнього хліба та ніж, поставив сіль. Чоловік сів за стіл, відрізав собі скибку хліба, посипав сіллю і їв.

Потім вони розмовляли про всяку всячину: про тих, хто помер, і тих, хто взяв шлюб; про тих, хто пішов у широкий світ, і тих, хто прагнув війни у внутрішніх землях, щоб піти туди і розжитися здобиччю. Розмовляли про рільництво, плекання худоби, про те, що діється в лісі, і загалом про те, що є нового у світі, та про інше.