Адальберт Штіфтер - Вітіко

Коло дев’ятої години чоловік підвівся, побажав на добраніч і пішов. Люсія винесла з покою прядку, Мартин із собакою і Раймундом пішли спати, а Вітіко вмостився на своєму ялицевому ложі, лишивши двері з кімнати до покою відчиненими і давши дотліти сосновому поліну на світнику.

Наступного ранку Вітіко оглянув, як оглядав учора вдень гору, долину і ліс, дім, у якому він жив, і своє господарство. Оглянув два запряги волів, корови, вівці, свині, птаство, а також клуні, дровітню, возівню, комору і льох. Потім пішов до трьох найближчих сусідських хат і провідав їхніх мешканців. Поївши, знову поїхав на своєму коні в ліс. Пополудні наказав, щоб прийшов кравець, і замовив собі вбрання з грубої біло-сірої вовняної тканини, яке можна було б виготовити і одягати в лісі. Через Мартина придбав собі й сіру повстяну шапку.

Увечері в освітлений покій до Вітіко прийшло четверо чоловіків у кожухах: скрипаль Том Йоганнес, стельмах Стефан, ткач Христ Северин і тесля Давид. Мартин знову поставив перед гістьми хліб та сіль, і вони їли, як і Том Йоганнес учора. Люсія сиділа коло світника і пряла, Раймунд нарізав із букових колод довгі скіпки, Мартин плів широкий пояс, Вітіко також. Як і вчора, розмовляли про різні речі, а близько дев’ятої години гості попрощалися й пішли додому.

Третій день був приблизно таким самим, як і два попередні.

Четвертого дня десь опівдні до кам’яниці під’їхав на винохідцеві якийсь чоловік. Він був у дуже бахматому темно-бурому вбранні й підперезався шкіряним поясом. На голові мав чорну смушкову шапку, що закривала вуха й потилицю. Він сидів на винохідцеві поміж двох в’юків із невичинених борсучих шкур. Коли вершник заїхав на подвір’я, Вітіко і Мартин вийшли з дому. Прибулець спішився і мовив:

— Вітіко, Бореш щиро вітає тебе, тут нічого не бракуватиме!

— Добре, — мовив Вітіко. — Коли ти виїхав із замку Гости?

— Дев’ять днів тому, — відповів чоловік. — Сніг дуже заважав мені їхати.

— Але ти щасливо добувся, — всміхнувся Вітіко. — Раймунд допоможе тобі відв’язати в’юки, а ти заведи коня до стайні й заходь до покою, тобі треба покріпитись.

Мартин гукнув Раймунда, а коли той прийшов, вони відв’язали в’юки від коня і Раймунд заніс їх до кімнати Вітіко. Вітіко пішов за ним. Чоловік завів коня в стайню і пішов до покою. Там він скинув своє вовняне верхнє вбрання, смушкову шапку і сів за стіл. Йому подали пиво і хліб.

Вітіко пішов у кімнату, невдовзі вийшов і тримав у руці зашитий у лисячу шкуру пакуночок.

— Ось річ, що була замотана в одному з в’юків, я не знаю, що це, — мовив він.

— Усе гаразд, — відповів чоловік. — Бореш дав мені і сказав, що я повинен дуже пильнувати цю річ, тому я й замотав її у в’юк.

Вітіко розрізав шов, і показався поганенький пояс із лисячого хутра. Пояс мав залізні пряжки й був підшитий шкірою. Вітіко, ще раз оглянувши хутро, знайшов папірець, на якому рукою Бореша були написані слова: «Ясновельможна княгиня Адельгайда подарувала багатьом людям покійного князя якусь князеву річ, тож і тобі, Вітіко, дарує пояс, який князь одягав у саксонському поході, вона дарує його тобі, бо князь сказав, що ти в тому поході засвідчив свій розум, і дає ще й тому, що князь сказав, що ти їздив задля нього в Прагу, наражаючись на велику небезпеку».

Вітіко якийсь час тримав пояс у руках і розглядав його. Потім пішов у кімнату й поклав його до скрині. Після цього розкрив грубі в’юки і дістав складені речі. Там були одяг і спорядження вершника. Вітіко склав усе в скриню, де вже лежав пояс. Потім вийшов у світлицю й мовив:

— Усе гаразд. Побудь у нас так довго, як хочеш. Я дам тобі потім винагороду, і ти знову зможеш рушити в путь.

— Коли ваша ласка, я відпочину один день, а потім вирушу назад, — мовив чоловік.

— Роби, як тобі до вподоби, — погодився Вітіко. — А де тепер ясновельможна княгиня?

— У замку Госта, — відповів чоловік.

— Отже, вона ще досі в замку, де помер її ясновельможний князь, — відзначив Вітіко.

— Вона спить у покої, де помер її ясновельможний чоловік, — повідомив посланець.

— А хто коло неї? — запитав Вітіко.

— Її малі діти.

— А де Владислав? — запитав Вітіко.

— Утік до Моравії, бо боїться нового князя, — відповів посланець.

— Її біль уже стишився? — розпитував далі Вітіко.

— Так, — підтвердив посланець, — вона вже навіть не згадує.

— А вона довго перебуватиме в Гості?

— Не знаю, — відповів посланець.

— Гаразд, — зітхнув Вітіко і замовк.