Адальберт Штіфтер - Вітіко

Владислав, повернувшись, поїхав із почтом по своїх замках. Приїхав у перший, оглянув, дав розпорядження. Потім у другий, теж оглянув і розпорядився, і так далі.

А Вітіко, попрощавшись із Сильвестром, поїхав на південь через містечка Добріш, Пісек і Нетоліце, аж поки добувся до великого лісу, що на півдні й на заході відокремлює Богемію від Баварії. Тепер на гіллі й на землі між стовбурами лежав сніг і часто дуже довго панувала зимова тиша. Вітіко заїхав у ліс і їхав по ньому. Подекуди він брав провідників. Опівдні третього дня, їдучи поміж дерев, Вітіко вибрався пологим схилом на рівну загострену, але безлісну гору, на вершині якої стояв червоний хрест. Вітіко проминув гору й під’їхав на південному схилі до церкви з високими вікнами, на червоно-бурій ґонтовій покрівлі її дзвіниці снігу вже не було. Навколо церкви на невеликій відстані від неї тягнувся мур. Від церкви земля полого опускалася на південь, і на тому схилі видніли два ряди хат і хижок. Позаду них і між ними ще росли лісові дерева. Далеко внизу простерлася гола долина, а по той бік долини здіймалася лісова стіна, вища та могутніша за всі ті, які досі доводилося проїздити Вітіко. На південь від тієї стіни мали бути ліси та луки, по яких Вітіко приїхав два роки тому, коли попрощався з Генріхом і його родиною.

Вітіко під’їхав до муру навколо церкви, а потім заїхав поміж хат. Трохи далі на схід від місця, де вже кінчалися хати, стояла кам'яниця. Вітіко відхилився від напряму свого руху й поїхав вузькою сніговою стежкою, яка тягнулася перед ним до кам'яниці. Доїхавши, заїхав у відчинену браму в мурі, що стояв перед будинком, на подвір'я. Його формували сама кам'яниця, брама, мурована клуня; мурована комора й мурований хлів. На подвір'ї Вітіко спішився. З кам’яниці вийшов літній чоловік. Побачивши його, Вітіко крикнув:

— Бувай здоровий, Мартине!

— Вітіко, це ви! — гукнув старий чоловік. — Господи, яка радість! Тепер слід одразу подбати про коня.

Обидва повели коня в стайню, розсідлали та розгнуздали його, прив'язали недоуздком і накрили грубою вовняною попоною, щоб тварина остигала повільно. Потім добре зачинили двері стайні й пішли до будинку.

— Давно вас тут не було, Вітіко! — мовив старий.

Вітіко скинув грубий вовняний плащ, зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на стіл і сам сів на стілець.

— Так, це я, — сказав Вітіко, — і довгенько поживу тут.

— Для мене це велика радість, — усміхнувся старий, — але як ви зможете жити взимку в лісі?

— Узимку, а може, й довше, — відповів Вітіко.

— Ну, тоді треба підготувати дім, — кивнув головою старий, пішов до дверей кімнати, прочинив їх і гукнув: — Люсіє! Люсіє!

Зайшла служниця, вбрана в коротку темну сукню зі зборками, білий фартух і білу хустку на голові. Запитала, чого старий хоче.

— Син господині цього дому житиме тут і взимку, і влітку, а можливо, ще й довше, — пояснив він. — Ти повинна зварити йому їсти, розпалити в печі й належно опорядити дім.

— Зараз розпалю, — відповіла дівчина, — поставлю страву на плиту, а коли все закипить, піду до Доротеїної Агати, щоб вона разом із сестрою допомогла мені прибрати в домі.

— Гаразд, роби, — мовив старий, і служниця вийшла зі світлиці. Потім старий звернувся до Вітіко: — Ми вже поїли, тож вам треба трохи почекати, поки вам приготують щось нове.

— Чекати не важко, — кинув Вітіко.

— А вас довго не було в цьому вашому домі, — зауважив старий.

— Що ж, тепер я вже тут, — сказав Вітіко.

— Нехай вам тут добре живеться, — побажав старий.

— Так, як тут є, буде добре й для мене, — мовив Вітіко, потім підвівся, відстебнув меч від пояса, поклав на стіл і додав: — Тут він мені, звісно, не знадобиться. — Згодом зняв із рук хутряні рукавиці й поклав коло меча. Знову сів на стілець і докинув: — Отже, я тепер тут.

Старий теж сів на стілець трохи поодаль від Вітіко й не запитував, звідки приїхав юний вершник. Вітіко теж нічого не казав, і отак вони сиділи якийсь час мовчки. Зрештою Вітіко заговорив знову:

— Нам треба далі подбати про коня.

Чоловіки підвелися й пішли до стайні. Вітіко помацав тварину рукою, чи добре вона охолола. Потім насипав їй у жолоб чистого вівса. Старий поклав чистої соломи про випадок, якщо кінь потім захоче лягти і спочити. Трохи згодом приніс йому ще й води. Потім чоловіки ще кілька разів навідувались до коня, аж поки остаточно подбали про нього.

Минула десь година після приїзду Вітіко, і в світлицю зайшла служниця з білим обрусом, зняла меч, шолом і рукавиці зі столу на лаву і накрила стіл обрусом. Потім поклала перед Вітіко дерев’яну тарілку і столовий прибор. Згодом принесла хліб, варену і копчену свинину, квашену капусту, галушки з житнього борошна і пиво.