Адальберт Штіфтер - Вітіко

Цієї миті в двері зайшов Начерат у дуже гарному білому вбранні. Він тихесенько сказав кілька слів князеві й вийшов.

— Вітіко, — озвався князь, — іди своїм шляхом. Я накажу, щоб тебе ніхто не ображав і не кривдив.

Вітіко підвівся зі свого стільця, вклонився і вийшов. На своєму сивому коні він поїхав до Сильвестра, що, зрікшись своєї посади, знову жив у монастирі в Сазаві, де раніше він був абатом. Вітіко подякував йому, а потім знову поїхав на південь країни.

На шостий день після зішестя на престол князя Владислава в Празі відбулися вибори єпископа, бо Сильвестр наполягав на своїй відмові від посади. Єпископом Богемії обрали Оттона, старшого священика Праги, і одне посольство поїхало до святого отця в Рим, а друге в Обергіртен до архієпископа Майнцького, під чиєю патерицею перебувала й Богемія.

З Праги мало-помалу роз'їхалися люди.

Ще раніше виїхав Лех Болеміл зі своїми синами, онуками та почтом на захід Богемії, Дівіш — у свою жупу в Жатец, Немой — у Нетоліце, Хотимир — у Дечин на північ, Ктибор — в Усті, Любомир зі своїми людьми — в жупу Дудлеби, а Здик знову подався на свою єпископську кафедру в Оломоуц.

Натомість інші люди знову їхали до Праги. Серед них були молоді сини панів, найманці, ремісники, різноманітні митці, вчені, блазні, співці, гравці на козі, євреї, шльондри, міняйли тощо.

Владислав ще заповнював посади. Він лишив людей, які служили за Собеслава, на їхніх посадах. Найближчими до нього були його брати Дипольд та Генріх і старий лех Начерат.

Невдовзі після вибору єпископа Владислав зі своїм почтом молодиків поїхав у замок Госту. В замку Адельгайда, вдова Собеслава, звеліла завісити покій, де помер князь Собеслав, темними тканинами; ліжко з ведмежою ковдрою і скриня, з якої покійний князь діставав хрестика для єпископа Сильвестра, і дерев’яний стілець, на якому вона сиділа, доглядаючи князя, й далі стояли в покої. Хрест, який Адельгайда обняла після смерті Собеслава, прибили в простінку й поставили перед ним ослінчик. Коло задньої стіни покою княгині поставили ліжко, де вона спала вночі. Владислав, під’їхавши до замкових мурів, послав до Адельгайди чоловіка запитати, чи можна йому прийти до неї. Вдова переказала через того чоловіка, що чекає князя. Князь зайшов до фортеці з двома друзями — Велиславом та Одоленом, — і його провели до темної кімнати. Коли він зайшов, Адельгайда підвелася, обоє вклонилися одне одному, служниця подала князеві дерев’яний стілець, обоє сіли, і вдова запитала:

— Чого ти хочеш, мій ясновельможний родичу?

— Ясновельможна тітко, я приїхав, — відповів Владислав, — щоб власними вустами висловити своє співчуття з приводу тяжкої втрати, якої ти зазнала внаслідок смерті твого чоловіка славетного князя Собеслава, і власною персоною запропонувати тобі захист із боку моєї влади, а також запевнити, що я дбатиму про твої потреби і потреби твоїх дітей, ти зажди матимеш змогу жити в будь-якому місці країни, ти маєш вільний вибір.

— Мій любий і добрий небоже, — відповіла Адельгайда, — ти вже в перші дні свого володарювання прислав мені вияв співчуття, і я через твого посланця подякувала тобі, а тепер ти прийшов сам висловити своє співчуття, і я теж сама висловлюю тобі свою вдячність. Ти любив мого чоловіка, він знав про це і теж любив тебе. Він мав іншу думку про тебе, ніж твої ближні, і його думка була й моєю думкою. Добре, що так склалося. А оскільки людина має думати й про земне, і то не для себе, а для своїх дітей, я дякую тобі за твою пропозицію дбати про мене й відхиляю її, бо нашого майна досить для мене і моїх малих дітей, уживай свою владу на те, щоб жоден шляхтич твоєї країни не зашкодив їй. Вибір мого житла нехай припадає на цей замок, я не бажаю ніякого іншого.

— Нехай буде по волі твоїй, — кивнув Владислав, — і, поки Господь дає мені владу, я захищатиму тебе. Я допомагатиму виховувати твоїх малих дітей для піднесення нашого роду, а з більших Марія вже в добрих руках Леопольда, маркграфа Австрійського, і буде через його сестру Ґертруду ще тісніше пов’язана зі мною і з країною, а твого сина Владислава я запрошу з Моравії в Богемію, щоб виділити йому майно, як і личить молодій галузці священного дерева роду Пржемисла. Лишайся зі своїми дітьми в цьому замку, поки в країні мир, і так довго, як хочеш, ти ж бо бережеш пам’ять про Собеслава.

— Ця пам’ять не зміниться ніколи, — промовила Адельгайда.

— У цьому домі твоє серце не одужає, — зауважив Владислав.