Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко їв страви, поки втамував голод, і пив пиво, поки втамував спрагу. Потім зі столу прибрали.

Люсія відчинила двері, які вели в кімнату поряд зі світлицею. Прийшли ще дві дівчини з водою в шапличках, зі жмутками соломи та піском і почали терти підлогу. Впоравшись із цією роботою, відчинили вікна, щоб холодне зимове повітря висушило підлогу. Потім до каркаса, зробленого з ялицевих брусів і дощок, поприв’язували свіжу чисту солому, накрили її зверху полотном, а на полотно поклали солом’яний матрац і вовняні укривала та хутра, готуючи Вітіко місце ночівлі. Після цього зачинили вікна, посипали суху підлогу білим піском, запалили в грубці вогонь із ялицевих полін. Коли кімната нагрілася, туди перенесли плащ Вітіко, його меч, шолом і рукавиці, частину тих речей поклали на лаву, а частину — на скриню, що стояла в кімнаті. Зрештою вже й Вітіко запросили зайти до кімнати.

Вітіко перейшов до кімнати, а дівчата тепер заходилися терти підлогу у світлиці і прибирати в ній, протирати лаву, інші лави навколо печі, стільці та стіл. Як вони вже скінчили роботу, посипали підлогу піском, нагріли світлицю і прибрали свої причандалля, старий відчинив двері кімнати, вивів Вітіко і сказав, що обидва покої будуть його житлом, поки йому до вподоби жити в цьому домі.

Старий ще говорив, як до світлиці зайшов чоловік у короткому баранячому кожусі, в баранячій шапці і з сокирою на плечі. Старий сказав йому:

— Цей молодий вершник — син нашої господині, він житиме тут у домі, поки вважатиме за слушне.

Потім старий звернувся до Вітіко:

— Це слуга Раймунд. Він був у лісі, де колов дерево, а тепер повернувся, бо вже сутеніє. Отже, ми троє доглядаємо будинок: я, слуга Раймунд і служниця Люсія. Поденниці, яких ми наймаємо, допомагають тільки під час великих робіт.

— А де живете ви, якщо відступили мені для життя простору світлицю цього дому, та ще й кімнату? — запитав Вітіко.

— У будинку ще вдосталь місця, — відповів старий. — Може, ви не знаєте, але ми ніколи не живемо у світлиці та кімнаті, я живу в покоїку, що навпроти світлиці, його вікно виходить на подвір’я, Люсія спить у кімнаті коло кухні, а слуга — у дерев’яній загородці в стайні. А є й інші місця.

— Якось пристосуємось, — мовив Вітіко.

— Ми служитимемо вам в усьому, чого ви потребуєте, — запевнив старий.

— Мартине, я багато не вимагатиму, — махнув рукою Вітіко, — і допомагатиму вам, де зможу, у вашій роботі.

— Це було б неправильно і несправедливо, — заперечив Мартин.

— Авжеж, неправильно! — підтримав його слуга.

— Та не сперечаймося, — мовив Вітіко, — якось воно буде.

— Так, так, — погодилась прислуга.

Потім слуга подав Вітіко руку і вийшов із кімнати.

Тим часом настав вечір. Вітіко з допомогою Мартина доглянув коня, поїв трохи юшки, яку принесла Люсія, замкнув двері світлиці, коли Мартин уже пішов, і ліг спочивати в кімнаті на ялицевому ложі.

Наступного дня вранці, тільки-но засіріло, Вітіко запитав Мартина, чи той може знайти йому взуття, в якому можна було б ходити по глибокому снігу. Мартин сказав, що так, і привів шевця, що виготовляв таке взуття. З принесених чобіт Вітіко вибрав собі пару міцних шкіряних чобіт із високими халявами, заплатив за них і одразу взувся. Споживши сніданок, який Люсія приготувала з молока та борошна, доглянувши коня, Вітіко, коли сонце вже показалося над сосняком, що ріс на схід від села, вийшов із кам’яниці й вирушив на прогулянку. Він пішов вузенькою стежкою до хат, пройшов між ними нагору, проминув церкву і став вибиратися на гору, де стояв червоний хрест. Він не знайшов стежки, тож був змушений чалапати по снігу. Вітіко йшов поміж синюватих кущів ялівцю, які де-не-де визирали з-під снігу, і зрештою добувся до червоного хреста. Там він проказав коротеньку молитву, а потім роззирнувся. Коло його ніг під горою лежало село зі сніговими покрівлями хат і хижок. Із коминів де-не-де курився дим. Далі внизу тягнулася видовжена біла поверхня долини. Вітіко знав, що там тече Влтава, але річки не бачив, усе було вкрите однаковим білим сніговим укривалом. Долину обступав густий ліс. На схід від хатин не дуже далеко від них ріс сосняк. Далі на південь від нього тягнувся широкий і могутній вкритий лісом гірський хребет, край якого, на відстані, певне, чотирьох годин ходу, вже видавався синюватим. Вітіко знав його дуже добре. То був ліс святого Хоми, на краю якого там, де був образ святого апостола Хоми, він стояв два роки тому з провідником Флоріаном, а потім спустився звідти до Влтави і хат Фримбурка. Вітіко довго дивився на ліс. Потім глянув на південь, на лісову стіну, по той бік від неї мав бути Айґен, звідки він вийшов разом із провідником Флоріаном. Потім Вітіко спрямував свій погляд на захід, на ще вищу лісову стіну, вряди-годи позначену скелястими хребтами, видними в ранковому світлі, десь там було Чорне озеро, на яке він із Вольфом дивився зверху і про існування якого з такої далечіні навряд чи можна було здогадатися. На півночі дуже близько до своєї гори Вітіко бачив лісову завісу, крізь яку проїхав учора верхи і за якою ген далеко лежала Прага, яку два роки тому він відвідав із наказу князя Собеслава і яку знову тепер покинув.