Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Слава Спасителю!

— Слава Спасителю! — відповідали Вітіко і його провідник.

Зрештою вже не бовваніло жодної постаті, три жінки покинули своє місце, ніщо не ворушилось, і тільки осяяні місяцем хмари тихо пливли по небу.

Аж тепер Вітіко і його провідник знову пішли своїм шляхом. Вони спускалися вниз стежкою на узліссі і після буйних трав знову зайшли в густий ліс. Але дорога в лісі була широка і добре втоптана. Хлопці повільно йшли по ній, інколи крізь листя аж до них проривалося місячне сяєво.

Ступаючи цілу годину по тій дорозі, Вітіко і Бенедикт знову вийшли на вільний простір. То була широка долина, яку зусібіч обступав ліс. У долині видніли чагарники, лани і луки, де-не-де, здається, полискувала вода. З водяного блиску здіймалася вгору велика чотирикутна чорна башта.

— А ми йшли довше, ніж я гадав, — мовив Вітіко.

— Плутані стежки і коріння перешкоджали нам, — пояснив провідник, — а бур’яни подовжили нам шлях.

— Добре й так, — кинув Вітіко, знову сів верхи на коня й поїхав до башти. До неї можна було добутися тільки по вузенькій смужці землі між очеретом і водою. Брама була зачинена. На брамі висів воловий ріг. Провідник узяв його й подув. Трохи згодом відкрилося вічко в брамі й визирнув чоловік:

— Здоров будь, Бенедикте! — вигукнув він і відчинив браму.

Вітіко заїхав в арку брами і опинився на подвір'ї. Браму позаду нього знову зачинили. На подвір'ї Вітіко спішився. Провідник і чоловік, який відчинив браму і знову зачинив її, допомогли йому завести коня до стайні. Коли коня там прив'язали й накрили, чоловік завів Вітіко й провідника до світлиці, дуже просторої й зі світником на далекому краї. Від нього аж до дверей тягнувся дуже довгий стіл із ялицевих дощок. Коло світника сидів чоловік із непокритою головою в бахматому чорному вбранні з розв'язаним поясом. Поряд із ним сидів інший чоловік у сірому вбранні, цей уже підперезаний. Він теж не мав шапки на голові. За довгим ялицевим столом сиділо перед кухлями багато чоловіків і юнаків. Всі вони теж були в бахматих уборах, підперезані, й не мали шапок на головах.

Побачивши Вітіко з провідником, чоловік у чорному вбранні коло світника підвівся й гукнув:

— Я владика Ровно, чого ви бажаєте?

— Мене звуть Вітіко, — відповів Вітіко, — я родом із півдня Богемії і прошу тебе про гостинність. А це мій посланець.

— Вітіко, підходь до верхнього краю столу, — запросив Ровно, — а Бенедикт має сісти на нижньому краї.

Вітіко пішов до верхнього краю столу, а коли підійшов до Ровна, той подав йому руку й мовив:

— Ласкаво просимо, візьми собі стільця й сідай коло нас за стіл. Зараз тобі дадуть, чим покріпитися, а твій провідник теж отримає страву і питво.

Вітіко сів, як сказав йому Ровно, а той теж сів на своє місце. Чоловіки і юнаки за столом підвелися, вітаючи Вітіко, а потім знову сіли.

Тепер прийшов чоловік, що на широкій таці приніс смажене свиняче філе, й поставив її перед Вітіко. Другий чоловік приніс кухоль пива і буханець хліба.

Вітіко відрізав собі м'яса, відрізав хліба й почав тамувати і голод, і спрагу.

Провідникові на нижньому краї столу теж принесли їсти і пити.

Тільки-но Вітіко трохи поїв, Ровно підняв свій ріг і мовив:

— Я п’ю, Вітіко, за твій прихід.

Вітіко підняв кухоль і відповів:

— Я п’ю до тебе!

Обидва випили, і Ровно потім сказав:

— Вітіко, це ж ти той хлопець, що в день виборів у Вишеграді просив, щоб тебе пустили на з’їзд як посланця князя Собеслава?

— Так, це я, — відповів Вітіко, — і я знаю, що й ти був у Вишеграді. Я живу тепер як твій сусід у домі своєї матері у Горній Плані й гостинно запрошую тебе.

— Я подякую за твою гостинність, коли приїду до тебе, — відповів Ровно.

Тепер підвівся другий чоловік, що сидів коло світника й мав на собі сіре вбрання. Підійшов до Вітіко й заговорив:

— Я Озел, я теж бачив тебе у Вишеграді, де ти промовляв. Я перебуваю в Ровно завдяки його гостинному запрошенню і завтра вранці, тільки-но благословиться на світ, їду далі. Якщо приїдеш у Дуб, де ми живемо в нашому домі, ти будеш у нас бажаним гостем.

— Дякую за запрошення, — мовив Вітіко, — і ти теж будеш любим гостем у мене.

— Дякую, — всміхнувся Озел. — Адже ти Вітіко з Пржица, що лежить трохи далі, і туди від Дуба дорога не дуже далека.

— Ми маємо маєток у Пржиці, — кивнув головою Вітіко, — але я забрався ще глибше в Лісовий край.

— Ти забрався глибше в Лісовий край, — підхопив Озел, — бо належиш до тих, хто був проти князя Владислава.