Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Два місяці тому, — повідомив Озел, — я врочисто обтяв волосся своїм трьом синам, щоб вони вступили в юнацький вік, були міцні й брали участь у нашій роботі.

— Ну, а я сам, і моя сила маленька, — зітхнув Вітіко.

— Великий рід завжди засновував хтось один, — мовив Ровно.

Чоловіки та юнаки за столом лише дослухалися до цієї розмови, а коли й розмовляли між собою, то тихо, щоб не заважати.

Вітіко ще раз провідав свого коня. Коли повернувся, за столом точилася розмова про справи в Лісовому краї, про те, що роблять його жителі, і як слід упорядкувати те або те.

Надходила ніч, і Ровно підвівся, запрошуючи всіх на спочинок. Разом з ним усі підвелись і розпрощалися.

До Вітіко підійшов слуга з запаленою буковою скіпкою, щоб провести його до кімнати. Він повів Вітіко сходами нагору в кімнату, де на дерев’яному настилі йому приготували місце для спання. Слуга вставив скіпку в залізний світець, прикріплений на стіні, під світцем на підлозі стояла велика залізна миска, куди падали згорілі частинки скіпок. Він поклав під стіною ще багато скіпок, які ніс під рукою, і вийшов. Вітіко взяв двері на великий дубовий засув, що був на них, роздягся, повісив одяг на кілочки і спокійно ліг, давши дотліти скіпці в залізному світці.

Тільки-но засіріло, Вітіко вже підвівся й пішов до коня в стайню. Там він ще раз побачив Озела, що загнуздав і осідлав коня, готуючись покинути башту.

— Озеле, — звернувся Вітіко до нього, — приїзди незабаром до мене.

— Так, незабаром, — пообіцяв Озел. — А ти до мене.

— Авжеж, — сказав Вітіко, — і бувай здоровий!

— І ти теж, — побажав Озел, сів верхи і виїхав із брами.

Вітіко, доглянувши коня, пішов у світлицю. Там уже зібралося багато людей. Там тепер були й старші чоловіки, яких Вітіко не бачив учора ввечері. Прийшли навіть жінки і дівчата. Більшість їх стояли. Коло одного вікна стояв Ровно. Він, як і вчора, був у чорному уборі, але сьогодні підперезався. На голові він мав сіру повстяну шапку. Поряд із ним стояла жінка з ніжними щоками. Її світло-сірий одяг плавно спадав донизу, мала вона ще й блакитний пояс. Збоку від неї стояли хлопчик і дівчинка. Далі стояла вродлива дівчина в темно-синьому вбранні з фіалковим поясом. Її коси були чорні, очі — чорні, щоки — рожеві, а вуста — не менш червоні, ніж вишні в саду. Далі стояли чоловіки і юнаки. Здебільшого вони були в бахматих темних уборах. Ніхто з чоловіків не мав зброї. А жінки та дівчата мали широке темно-сіре або буре вбрання й гарно вишиті пояси.

На столі стояла величезна макітра з теплим молоком, яке наливали в кухлі й подавали людям. Якийсь слуга подав кухоль й Вітіко. Вітіко випив, поставив кухоль на стіл і підійшов до Ровна. Той привітав його, повів до жінки з ніжними щоками і представив свою родину:

— Це Людмила, моя дружина. — Потім підвів до дітей і пояснив: — Це Міш, мій синочок, а це Дюрантія, моя донечка.

Потім підвів до дівчини в темно-синьому вбранні й представив її:

— Це Дімут, моя сестра.

Потім показав на чоловіків, які стояли далі, й пояснив:

— Це Ярош, мій дядько, зі своїм первородним сином Лутою та іншими родичами, а це мій дядько Стан зі своїм первородним сином Бранішем та іншими родичами, це мій дядько Бетлеб із сином Пореєм, цей мій двоюрідний брат Вацлав, це мій двоюрідний брат Мішек, це мій брат Дуда, а це мій брат Веліш.

Потім Ровно повів Вітіко до жінок і мовив:

— Це Сватислава, дружина Стана, це Млада, дружина Бетлеба, це Ріхса, дружина Браніша, а це Юта, дружина Порея. Молодших чоловіків та дівчат я не називаю, ти й сам познайомишся з ними. Всі вони прийшли привітати тебе, а потім підуть у своїх справах.

Обернувшись до всіх родичів, Ровно вигукнув:

— Це Вітіко з Плани, наш сусід і наш гість!

Після цих слів чимало людей підійшли ближче і подали Вітіко руку. Інші просто вклонилися, люди мало-помалу почали виходити з кімнати.

Вітіко підступив до Людмили, дружини Ровна, і сказав:

— Я приїхав до Ровна, бо бачив його в день виборів у Вишеграді і він мій сусід, я провідав його для розмови з ним.

— Ласкаво прошу до нашого дому і до нашого роду, — запросила Людмила. — Потім обернулась до Дімут: — Ви, звичайно, теж не відмовите чужинцеві в гостинності в цьому домі.

— Друзі мого брата — мої друзі, — відповіла дівчина.

Після цих слів ранкові привітання скінчилися і люди розійшлися.

Ровно вивів Вітіко надвір. Вони вийшли з брами на смужку землі, що вела від башти. Там Вітіко побачив, що велика чотирикутна башта стоїть серед боліт. По греблі вони вийшли на мокру луку, де вряди-годи полискували озерця та струмки. Зрештою, там, де земля піднялася, почалися лани, збіжжя на них уже половіло. За ланами ріс ліс.