Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я належав тільки Собеславу, — заперечив Вітіко, — і виконав його доручення. Все інше мене не обходить.

— Після виборів ти одразу поїхав до Собеслава і бачив його смерть? — запитав Ровно.

— Одразу після виборів я поїхав у замок Госту, — підтвердив Вітіко, — і був у покої, як князь склепив повіки, був і серед тих, хто проводжав його до склепу.

— Ми теж віддали йому таку честь, — додав Ровно, — і сам великий князь проводжав його. Собеслав був для країни добрим володарем аж до зборів у Садскій. Як ти після його похорону зміг виїхати з Праги?

— Великий князь наказав, щоб мене безперешкодно випустили з міста, — відповів Вітіко.

— Слушно, — схвалив Ровно. — Князь уже зійшов на князівський престол, люди раділи, і він надто поринув у себе. Ти бачив святкування?

— Я був коло покійного князя в Гості, — нагадав Вітіко.

— А в Празі тим часом вітали живого, — дорікнув Ровно. — Всі, хто там був, із радісним криком зверталися до великого князя, бо він зійшов на престол Пржемисла і завдяки цьому пощастило уникнути вбивств та руїни, які приходять тоді, коли на князівському престолі сидить слабкий чоловік, а інші намагаються захопити той престол. Навіть якщо лихо не так легко приходить у наш Лісовий край, бо тут непрохідний ліс, тепер воно все-таки може статися, бо точиться війна, яку провадить маркграф Австрійський Леопольд за Баварію, а тим часом добре, що воно оминає нас.

— Я ще надто недосвідчений у цих справах, — мовив Вітіко. — Дозволь, Ровне, щоб я відійшов на короткий час і доглянув свого коня.

— Гаразд, якщо тобі так хочеться самому доглядати його, — погодився Ровно.

Вітіко вийшов зі світлиці і трохи згодом повернувся.

— Отже, люди, — озвався він, — таки чогось бояться.

— Бачиш, є старий Болеміл і старий Дівіш, — сказав Озел, — а ще й Любомир, усі вони бачили попередні війни. Постарівши, вони стали боязливі і всякчас думають, що можуть знову настати страхіття. Лехи, кмети і шляхтичі хотіли б, правда, завжди панувати, і тому їм хотілося б сіяти невдоволення, але ми і тисячі інших людей воліємо обстоювати одного могутнього чоловіка, що захищає нас, ніж терпіти утиски від багатьох, щоб вони розкошували й походжали в блискучих уборах.

— На вашу думку, це могло б призвести до чвар? — запитав Вітіко.

— Проти мужнього мужності забракне! — запевнив Ровно. — Наші старі священики розповідали, що проти Пржемисла, чоловіка Лібуші, жоден несамовитий пан не намагався підняти зброю.

— Нехай тільки наш Владислав завжди буде таким Пржемислом, — побажав Озел, знову пішовши на своє місце.

— Превелебний єпископ Здик поручився за нього своїм життям, — нагадав Ровно.

— Коли ясновельможний князь Собеслав лежав при смерті, — додав Вітіко, — я чув, як він сказав своєму синові Владиславу: «Скорися Владиславу, Начерат не переможе його».

— Люди в Празі розповідали, що він справді казав таке, — підтвердив Ровно.

— Та він це сказав при смерті, коли йому розум скаламутився! — крикнув Озел. — Начерат привів князя Владислава на князівський престол, він могутній чоловік у Богемії, тож навіть якби родичі Болеміла, Дівіш, Божебор, Вшебор і Любомир захотіли спробувати посадити на князівський престол молодого Владислава, сина Собеслава, вони б нічого не наважилися вчинити проти Начерата.

— Князь на початку свого правління одразу подбав про військо, — зауважив Ровно. — Він збільшив його кількість і поїхав по країні, щоб зміцнити замки. Він звелів запросити назад Оттона, сина Оттона Чорного, і дав йому Оломоуцьке князівство, а молодий Владислав, син покійного князя Собеслава, перебуває коло нього в Празі й має честь та багатство. Отак великий князь здобув собі двох друзів. Він узяв шлюб із двадцятиоднорічною Ґертрудою, сестрою маркграфа Австрійського Леопольда, і став таким чином родичем німецького короля Конрада і шваґром маркграфа Австрійського, що, якщо зможе вирвати в прихильників Генріха Гордого Баварське герцогство, яке дав йому в ленне володіння король Конрад, стане в німецьких землях наймогутнішим володарем.

— Він вирве його, бо Генріх Гордий помер, а його син — лише тінь того Генріха, — промовив Озел.

— Що ж, це правда, і тоді все гаразд, — погодився Ровно, — і ми маємо на батьківщині простір для руху. В Лісовому краї, Вітіко, теж усе рухається вперед. У Гленицях будують церкву, і церков ставатиме дедалі більше, бо в лісах там і там будуватимуть хати, більшатиме людей. У Фримбурку викорчують ліс, у Гореці знову збудували нові будинки, а на місці, де Влтава тече до лісу святого Хоми, — те місце називають Дольні Вітавіце, — збудували великий заїзд, щоб подорожні, які їдуть там по глибокій улоговині в Баварію, в Айґен або ще далі, у Фельден до суду, могли завітати туди й покріпитися. Владики повинні збільшувати свою могутність. Ми поширюємо наші володіння в бік Лісового краю, і ти, Вітіко, теж повинен намагатися діяти так само, тож із допомогою Бога і Святої Діви Марії та наших святих Вацлава і Адальберта, а також святих божеств та віл на небесах ми досягнемо нашої мети і присадимо великих і владолюбних.