Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Чого ти хочеш, мій сину?

— Моє бажання полягає тільки в тому, — відповів Вітіко, — щоб ви дозволили мені подивитися на вас і я подякував вам, бо ви одного разу заступилися за мене.

— Тож зайди до моєї кімнати прийнять, — мовив Любомир, підвівся й пішов до дверей, Вітіко — за ним. Любомир відчинив двері й повів Вітіко кам’яними сходами вгору. Вони зайшли у великий передпокій із темно-сірими стінами, де було багато озброєних людей. Любомир сказав:

— Славо, піди вниз і стій у кам’яній залі на варті, раптом ще хто-небудь захоче говорити зі мною до заходу сонця.

Один з озброєних чоловіків пішов сходами вниз. Любомир завів тепер Вітіко в другий передпокій, що був, проте, набагато меншим за залу. В тому передпокої перебували троє неозброєних слуг. Любомир сказав одному:

— Радиме, принеси вино і пироги.

Слуга пішов, а Любомир і Вітіко перейшли з передпокою до просторої світлиці. То була наріжна кімната, що мала по чотири вікна на кожній зовнішній стіні. Вона вся була оббита в’язовими панелями, та й стеля була вирізьблена з в’язу. Підлогу вкривали шкури козуль. У світлиці стояли три великі столи з в’язового дерева і багато стільців із того самого дерева. Над дверима і над кожним вікном висіли пишні оленячі роги. Вздовж стін і навіть у заглибинах вікон тягнулася лава, теж в’язова. Лава уривалася тільки в чотирьох місцях, і на тих місцях на високих підставках стояли чотири вирізьблені з дубу великі людські постаті.

Коли чоловіки дійшли до середини світлиці, Любомир зупинився й проказав:

— Ласкаво прошу, Вітіко, за що ти хочеш подякувати мені?

— Ви знаєте мене? — здивувався Вітіко.

— Ти був зі мною коло смертного одра доброго князя Собеслава, — відповів Любомир, — і виконав для нього завдання, яке могло погано скінчитися для тебе.

— Я зворушений, що ви були коло вмирущого Собеслава, — мовив Вітіко, — а дякую вам за те, що ви заступилися за мене у великій залі Вишеградського замку.

— Я заступався не за тебе, — поправив його Любомир, — а за справу. Але мені дуже сподобався твій учинок і я радий, що ти приїхав подякувати. Бачиш, ми тут живемо серед того, що може запропонувати земля, яка межує з великим Лісовим краєм: лісової деревини і шкур та рогів лісових тварин. Постаті, які тут стоять, належать до давньої історії держави: Само, Крок, Лібуша і Пржемисл. Їх вирізьбив абат Боржетех, що був приятелем мого батька й подарував їх йому. Від мого батька вони дісталися мені.

Тільки-но Любомир сказав ці слова, як у світлицю повернувся Радим, якого посилали за вином, і приніс на таці два срібні келихи з вином і невеличкий круглий пиріг. Поставив тацю на середній стіл і вийшов.

— Ну, Вітіко, бери вітальне вино і відламай шматок пирога, яким частують у домі, — припросив Любомир.

Вітіко взяв один срібний келих і відпив трохи вина. Поставивши келих на місце, відламав шматок пирога і з'їв. Любомир пив із другого келиха і теж відламав шматок пирога. Потім сказав:

— Вітіко, я з радістю приймаю тебе в своєму домі і тебе шануватимуть тут як гостя так довго, скільки захочеш побути тут. Сядь тепер коло мене на цей стілець.

Любомир показав на стілець коло столу, де стояло вино, Вітіко сів, а Любомир сів на стілець поряд із ним.

— Я дякую вам за добре прийняття, — подякував Вітіко. — Якщо дозволите, я побуду у вашому гостинному домі лише кілька днів.

— Чини, як воля твоя, ми цю волю завжди пошануємо, — мовив Любомир.

— А я постараюсь не зневажити гостинність, яку ви засвідчуєте мені, — відповів Вітіко.

— Вітіко, після зішестя на престол Владислава ти виїхав із Праги, ми багато чули про це в нашому краї, — казав далі Любомир.

— У лісі, що тягнеться до Баварії, є будиночок, що належить нам, — пояснив Вітіко, — а в тому будиночку живе один старий управитель, і я пішов туди, бо вже давно не бачив його.

— Він стоїть у лісі на Влтаві, — додав Любомир.

— Понад день їзди звідси в лісі на захід, — уточнив Вітіко, — і не зовсім на Влтаві, а коло села Плани, де є й церква.

— Знаю, — кивнув головою Любомир, — там усю долину обступає великий ліс.

— Якраз перед тим лісом, — додав Вітіко.

— Там ще досі є рисі, ведмеді та вовки, — промовив Любомир, — і було б ще більше, якби не суворі зими.

— Бо ж вони дають хутро людям, які не дуже бояться звірини, — зауважив Вітіко.

— Лісова церква у Горній Плані дуже давня, — говорив Любомир, — її збудували задовго до навернення князя Борживоя, там хрестили лехів із півдня країни і там молився самітник Ципрін.