Адальберт Штіфтер - Вітіко

За кілька днів прийшов Ровно зі своїми людьми, а потім Озел та Діт. Наступного дня прийшли люди з Затоня та Гори. А ще за три дні приїхав жупан Любомир із людьми своєї жупи та людьми своїх синів. Вісники повідомляли, що Вигонь із Прахатіце і люди з Вімперка та інші лісові люди, які жили далі на півночі, збираються в Часлові.

Вітіко разом із людьми Любомира послав розвідників у бік Моравії. Вони повернулися й повідомили, що загони всіх земель західної Моравії йдуть у бік Зноймо, щоб потрапити до Конрада, а люди розповідали, що князь Конрад із військом пішов уперед, щоб інші загони приєднувались до нього.

Приїхали вісники від князя Владислава, повідомивши, що всі загони й підрозділи збираються докупи і військо сформується під Пелґржимовом.

Усі, хто стояв під Пелґржимовом, ще більше зміцнили свої табори й чекали. Вітіко щодня провадив вишкіл своїх людей.

На поле тепер щодня прибували нові й численні загони, а на сімнадцятий день, відколи прибув Вітіко, туди приїхав і сам князь Владислав зі своїм військом. З ним були його брати, а також єпископ Празький, абати, знову був Болеміл, старий Вшебор, Дівіш і майже всі, хто воював на горі Високій і кого там пощадила смерть. Ті, кого бракувало, ще стояли на інших пунктах збору. Княже військо розташувалось, поставило свої знаки та короговки, а перед наметом великого князя замайоріла велика шовкова малинова корогва.

Велислав, Одолен, Юрик, син Юрика, Бенеда, Сезима, Звест та інші молоді вершники одразу прийшли привітати Вітіко. Потім Вітіко ходив до них і вітав їх.

На п’ятий день після прибуття князя була призначена рада в його наметі, на яку запросили всіх військових проводирів.

Вітіко зайшов у намет. Він був дуже довгий, і вздовж нього збили з дощок стіл. На верхньому краї столу сидів Владислав, великий князь Богемії і Моравії. Він, як уже дуже часто, вбрався в темно-бурий одяг, мав на голові коричневий шолом без пір’їн, на грудях — темну кольчугу, а на поясі — темно-бурі й без самоцвітів піхви для меча. Обабіч князя сиділи нащадки Пржемисла, князі церкви, лехи та жупани, старші проводирі війська. Молодь стояла тісним гуртом коло нижнього краю столу, й серед неї було чимало незначних панів і владик.

Коли настала пора починати раду, князь Владислав підвівся й заговорив:

— Вітаю вас усіх, бо ви стовпи, на яких тримається наша країна! Від імені країни я дякую вам, що ви прийшли. Ті, кого ще немає, перебувають у дорозі, і вже на наступних зборах буде присутній і превелебний єпископ Здик. Ми поспішаємо, тож переходьмо до роботи. Гервазіусе, підводься!

Гервазіус підвівся, князь сів, але й далі говорив уже сидячи:

— Розповідай, що тобі переказав Конрад, нащадок Пржемисла, князь Зноймський.

— Ти, — почав мову Гервазіус, — сказав: Конраде, складай зброю, підпорядкуйся великому князеві Владиславу, сину Владислава, попроси, щоб він простив твої провини, і зможеш жити без ніякої шкоди як справжній нащадок святого Пржемисла.

— Хто чув слова, які ти переказав там? — запитав Владислав.

— Слова, які я переказав, — відповідав Гервазіус, — чули люди, яких ти послав зі мною: Звест, Вецель, Здеслав, Богуслав і Каста.

— Ці люди можуть висловитись, — дозволив Владислав.

— Я чув ці слова, — підтвердив Звест.

— Я чув ці слова, — підтвердив Вецель.

— Я чув ці слова, — підтвердив Здеслав.

— Я чув ці слова, — підтвердив Богуслав.

— Я чув ці слова, — підтвердив Каста.

— І що відповів Конрад, князь Зноймський? — запитав Владислав.

— Конрад, князь Зноймський, — відповідав Гервазіус, — відповів: мене обрали як справжнього князя високі пани Богемії та Моравії, я повинен правити на своїй посаді й не хочу чекати, поки князь Владислав уб’є мене, або осліпить, або ув’язнить у якомусь замку.

— А чи решта людей підтверджують, що Конрад, князь Зноймський, сказав ці слова? — запитав великий князь Владислав.

— Він сказав їх, — мовив Звест.

— Він сказав їх, — мовив Вецель.

— Він сказав їх, — мовив Здеслав.

— Він сказав їх, — мовив Богуслав.

— Він сказав їх, — мовив Каста.

— Канцлере Бартоломеусе, запиши ці слова на пергаменті, — звелів Владислав.

Якусь мить панувала тиша.

— Ти записав слова? — запитав Владислав.

— Я записав їх, — підтвердив Бартоломеус.

— Високі нащадки роду Пржемисла, — заговорив тепер Владислав, — превелебні управителі церкви, високі жупани і лехи обох земель, проводирі війська, молодші проводирі, пани і владики! Люди і пани, що прийшли на мою раду в Прагу, люди і пани, що прийшли до мене після Праги, люди і пани, що чули моїх вісників, яких я розіслав по всій країні, ви почули слова, з якими я звернувся до князя Конрада, і слова, які я отримав як відповідь від князя Конрада, коли ми з Німеччини прибули визволяти Прагу; слова, з якими я звертався до князя Конрада, і слова, які я отримав від нього як відповідь, коли військо його прихильників розпорошилося; слова, з якими я звернувся до князя Конрада, і слова, які я отримав від нього як відповідь, коли ми взимку спорядили й зібрали наших людей; і тепер ви всі чули, з якими словами я звернувся до князя Конрада, і слова, які я отримав від нього як відповідь, коли ми зібралися на шляху на Моравію. Справу тепер з’ясовано. Ми не винні за пролиту кров і за лихо, яке прийшло в обидві землі. На попередніх радах ми з’ясували, що ми підняли зброю за правду. Чи є хтось на цих зборах, хто знає спосіб, як можна уникнути проливу крові та лиха?