Адальберт Штіфтер - Вітіко

Людмила підійшла до Вітіко, подала йому руку й привіталася:

— Вітаю тебе, шляхетний Вітіко, ти знову їдеш на бойовища для оборони держави, і нехай небо забезпечить тобі свій високий захист. Ми вдома теж цього прагнемо і додаємо й наші молитви на молитовних ослінчиках у спальнях.

— Вітаю вас, вельмишановна пані, — промовив Вітіко, — тут справді йдеться про оборону держави, і найвищого захисту таки справді не бракуватиме, якщо про нього благають такі сповнені чеснот панії.

Тепер до Вітіко підійшла Дімут, теж подала йому руку й мовила:

— Вітаю тебе, Вітіко, ти знову, як і торік, їдеш і знову, як і торік, знайдеш те, що вже торік знаходив. У Празі відбудують святині, а коли вони будуть завершені, прийдуть ті, хто радітиме тим церквам, і молитимуться в них. А ви відбудуєте державу, і коли станеться все по правді, яка має слушність і на землі, й на небі, прийдуть ті, хто радітиме цьому.

— Вітаю тебе, шляхетна панно, — відповів Вітіко, — ти сказала ті самі слова, що й торік. Нехай справдяться і вони.

— Вони справдяться, — запевнила Дімут.

Потім Вітіко звернувся до Людмили:

— Відпустіть мене, висока пані, мої люди стоять надворі в снігу. Бувайте здорові!

— Вітіко, бувайте здорові й ви! — відповіла Людмила.

— Бувай здорова, Дімут! — мовив Вітіко.

— Збережи ту радість, із якою ти йдеш у похід! — побажала Дімут.

— Збережу, — відповів Вітіко і повернувся до Ровна: — Бувай здоровий!

— Бувай здоровий! — попрощався Ровно.

Потім Вітіко звернувся до присутніх у кімнаті людей:

— Вітаю вас, воїни, і бувайте здорові! Скоро ми знову стоятимемо на одному полі.

— Вітаємо тебе і бувай здоровий! — привіталися воїни.

Вітіко вийшов зі світлиці, Ровно і чимало воїнів супроводили його. Вийшовши на подвір’я, Вітіко сів верхи, його почет теж посідав на коней, а за ними вже й Ровно та його люди посідали верхи і, коли Вітіко виїхав із брами й поїхав по греблі, супроводили його, аж поки він доїхав до свого загону. Там Ровно і його люди привітали загін по-військовому, а потім обернулися й поїхали назад у башту. Вітіко подав знак, засурмили ріжки, і загін знову рушив уперед і спустився в долину, де пробігав струмок, що тік на схід. Уряди-годи назустріч траплялися люди, які їхали до Ровна.

Уже пополудні загін доїхав до Крумлова. Звідти поміж скелями і Влтавою загін виїхав на відкриту місцевість, де й зупинився на перепочинок. Чимало чоловіків посідали на каміння, яке обгороджувало поля, інші посідали на латки, де вже розтанув сніг, або на колоди, які витикалися з-під снігу, а чимало стояли, поспиравшись на списи. Передусім воїни подіставали харчі й покріпилися. Жінки і чимало чоловіків, які допомагали їм, назбирали хмизу, розпалили численні багаття, щоб люди могли нагрітись і зготувати страву. Коней погодували зерном і напоїли водою зі Влтави.

Згодом у табір приїхав гурт людей із Крумлова. Коли їх розпитали, чого вони хочуть, вони відповіли, що їх послав Діт із Ветржні і їм треба поговорити з Вітіко. Їх провели до Вітіко, і вони якийсь час розмовляли з ним. А потім подались тією дорогою, якою приїхали, назад.

Коли люди та коні відпочили й поїли, загін знову рушив далі на схід. Він ішов поміж полів та лук, проминав переліски та окремі будівлі, лишив збоку село Велешин і надвечір добувся до Дудлебів. Загін зупинився серед ланів, і по мосту назустріч йому вибігло багато людей. На чолі тих людей їхав старий Любомир, крім того, Растислав, Відимир, Вентислав, Кодим, а також Момир і Диш. Вітіко впізнав серед людей ще й Славу, Радима, Гостивіла та інших. Позаду всіх їхав священик у темній сутані, що був присутній під час оборони Праги. Вітіко сидів на коні попереду своїх людей. Позаду нього стояли вершники, а за вершниками великою дугою купчилися піші. Всі повернулись обличчями до людей, які вийшли назустріч.

Вершники, доїхавши до Вітіко, зупинилися. Любомир сидів на вороному огирі. Любомир одягнув темне вбрання зі зборками, підперезане срібним поясом, прикрашеним синіми самоцвітами. На його голові була чорна оксамитова шапка, оздоблена спереду великим синім самоцвітом і короткою білою пір’їною. З-під шапки визирало сиве волосся. Огир мав темну збрую та вудила, прикрашені сріблом.

Після прибуття Любомира на мить запанувала тиша, а потім він випростав уперед праву руку, що виткнулася з рукава, круговим рухом немов обвів нею всіх людей і, тримаючи її рівно перед собою, заговорив:

— Любомир, жупан, вітає людей на землі своєї жупи, і його родичі вітають людей. Воїнів він привітає завтра, коли зберуться його воїни. — Любомир опустив руку, а потім додав: — Запрошую всіх, хто поміститься в жупному замку, покріпитися. Страви, напої, ковдри, табірне устаткування, посуд і фураж будуть доставлені на поле, і, якщо моє слово має силу, двері хат у передмістях будуть відчинені.