Адальберт Штіфтер - Вітіко

У відповідь на ці слова пролунав голос із гурту чоловіків, які стояли за Вітіко:

— Це шляхетний жупан, він був у Празі, і ми зобов’язані йому вдячністю за його пропозицію.

То був голос коваля Петера Лауренца.

— Удячністю й подякою! — прогриміло багато голосів.

Потім Любомир повернувся до Вітіко й мовив:

— Ти їдеш попереду цих чоловіків як один із них. Вітаю тебе, і, якщо ти не погребуєш моєю покрівлею, нехай сьогодні вона буде над твоєю головою і головами тих, хто ще захоче зайти всередину.

— Я шанобливо приймаю вашу гостинність, — схилив голову Вітіко. — Вітаю тебе, високий жупане.

— А тепер чиніть так, як вам зручно, — проголосив Любомир, розвернув коня, вершники його почту теж розвернули коней і всі поїхали дорогою назад до хат Дудлебів.

Тим часом із Дудлебів вийшло багато людей і тиснулося на місточку, вони підступали до людей із Плани, і один із них, що мав на собі темно-синє вовняне вбрання, перев’язане червоним поясом, вигукнув:

— Ви всі як один однакові, вас годі розрізнити, я не знаю, хто ваш проводир, я кмет Дудлебського передмістя і запрошую всіх погостювати в нас, ми зробимо все, що зможемо.

— Ми всі однакові, — відповів Вітіко, — тому, шляхетний кмете, байдуже, до кого ти звертаєш ці слова, ми всі тобі вдячні.

— Ми вдячні! — підтвердило багато голосів.

— Заходьте до нас! Заходьте! Йдіть у мій дім! Ідіть до нашого заїзду! — гукали голоси різних людей із Дудлебів.

— Красно дякуємо! Ми йдемо! Яка радість для нас! Слушно! Які ви приязні! — загриміло у відповідь.

Потім заговорив Вітіко:

— Авґустине і Урбане, повідомте кожному підрозділу, що табір слід розташувати на річці Мальш, він має бути вигнутий дугою і сорок чоловік з усіх підрозділів по черзі мають стояти на чатах уночі. Матіасе, візьми людей із підрозділів і визначте, хто хоче йти в передмістя, і призначте чотирьох вершників із кожного підрозділу і чотирьох піших із кожного підрозділу, які повинні супроводити мене до замку. Ми будемо вшановані гостинністю високого жупана і передмістя, і самі вшануймо гостинність.

— Чудово! Як добре! — загукали люди з Дудлебів.

— Нам честь як вершникам і воїнам! — крикнули люди Вітіко.

— Честь тут, честь там, а честь слід берегти! — закричав коваль із Плани. — А загалом байдуже, чи ми спатимемо на вовняному коці чи в хаті, ми поділимось і визначимо, хто повинен давати і хто приймати честь.

— Ми поділимось! — крикнув муляр Пауль Йоахим.

— Ми поділимось, а в наступні дні мінятимемось, — сказав стельмах Стефан.

— Авжеж! — схвалило багато голосів.

— А тепер розташовуйте табір! — наказав Вітіко, а потім повернув коня і поїхав крізь гурт вершників назад до піших, під’їхав до них і побачив, як людські лави порідшали, люди пішли споруджувати табір. Люди з Дудлебів змішалися з прибульцями, почалися різноманітні розмови.

Як уже спорудили табір і виставили варту, Вітіко з двадцятьма вершниками і сорока пішими подався через міст до міста. Люди в таборі вибрали з-поміж себе тих, хто мав піти в передмістя, і обрані в супроводі господарів пішли до їхніх осель.

Вітіко з почтом пустили в браму замку, а гурт обраних людей розподілили по хатах у передмісті. Тієї ночі про Вітіко та його почет дбали в замку, і він спав у його стінах, а обраних воїнів частували та приймали в хатах, решта чоловіків і жінок, які пішли в похід, спали на вовняних коцах у таборі, всюди горіли багаття, а навколо табору походжали вартові, що їх змінювали, як і наказував Вітіко.

Тільки-но розвидніло, Вітіко попрощався зі старим жупаном Любомиром, його дружиною Болеславою і його родичами. Любомир із родичами провів Вітіко аж до брами замку, де й сказав напутнє слово:

— Їдь собі з Богом. Як я вже казав, ти знайдеш, де правда. Ти ступив на шлях раніше за решту. Я піду за тобою зі своїми людьми і з синами Мойславом і Радостою, які ще лишилися в мене. Діти третього сина — Пустимира, що поклав своє життя на горі Високій, ще надто малі, щоб їхати в поле. Збери своїх людей для військового вітання, яке ми засвідчимо. Бувай здоровий!

— Бувай здоровий, ясновельможний жупане і лехе Любомире! — попрощався Вітіко і поїхав зі своїми людьми від замку до табору.

Виїхавши на відкриту місцевість, вони побачили, як до Дудлебів із різних боків добираються вершники та піші.

Люди, які ночували в передмісті, поверталися в табір. На чолі їх ішов скрипаль Том Йоганнес. Вітіко крикнув йому:

— Томе Йоганнесе, як так сталося, що ти пішов на війну, якщо твоя рука вже не здатна тримати зброю?