Адальберт Штіфтер - Вітіко

Люди з Дольні Вітавіце мали блакитну корогву та короговку, люди з Черної — білі, люди з Мокрої — зелені, люди з Фримбурка — малинові, люди з Кутової вирубки прив’язали до тички пір’їни шуліки, люди з Ратової вирубки мали білі хрести, люди з Каменного — червоні, а в людей із Черної тріпотіла на одному списі небесно-блакитна стрічка.

— Люди, — звернувся до всіх Вітіко, — ясновельможний князь Владислав торік навесні дав усім людям, які походять із Лісового краю, велику малинову корогву, щоб позначити, що вони становлять один підрозділ, тож і цієї весни він знову дасть вам корогву, і нехай під тим знаком одержать перемогу всі ті знаки, які принесли ви!

— Вони переможуть! — загукали численні голоси.

— Те, чого ви не потребуєте щомиті, поскладайте на в’ючних тварин, — наказав Вітіко.

Швець Себастьян стояв із більшою торбою, ніж навколишні воїни.

— Що ти там приніс? — запитав Вітіко.

— Я маю в торбі гарні вироби з сириці, я виготовив їх для продажу багатим людям, — відповів Себастьян.

— Що ж, знайди бодай одного покупця за таких часів, — побажав Вітіко, — але нав’юч це все на якогось в'ючного коня. — Потім Вітіко звернувся вже до всіх: — Люди, а тепер ми попросимо Бога про його допомогу, як ми вже просили і просимо тепер, бо ж ми боремося за правду.

Проказавши ці слова, Вітіко спішився, передав вузду в руки Раймунда й пішов до церкви. Вслід за ним і люди пішли до церкви, заповнили її, скільки вона могла вмістити їх, а решта скупчились під дверима й стояли там.

Відправили утреню, люди в церкві поставали навколішки на підлогу, а люди перед церквою стали навколішки на сніг, вершники спішилися й стали навколішки коло своїх коней.

Після відправи священик поблагословив людей у церкві, а потім підійшов до дверей і благословив людей за межами церкви. Після благословення люди встали зі снігу, попрощалися ще раз із родичами та друзями і намагалися стати на свої місця. Люди з церкви повиходили надвір, теж попрощалися зі своїми ближніми і стали в свої підрозділи. Вітіко в супроводі священика пішов до свого коня. Там він попрощався зі священиком, із Мартином і Люсією і сів верхи на коня. Авґустин, Урбан і Матіас уже сиділи на конях поряд із Вітіко, щоб мати змогу під час походу швидко передавати його накази в місця, де вони могли бути потрібні. Раймунд і Якоб поряд із тими кіньми, на яких сиділи, вели за вузду коней Вітіко, яких подарував йому князь.

Віт Ґреґор мав із собою великий баранячий ріг. Інші люди з Плани та люди з інших місць мали менші ріжки.

Вітіко, що вже сидів на коні, одягнений у грубе вовняне вбрання, в якому ходили жителі Лісового краю, подав знак — і засурмив великий ріг, йому відповіли менші ріжки. Почувши ці звуки, всі, хто лишався вдома, — жінки, дівчата та діти — закричали. Почасти то було підбадьорення, почасти радість, а почасти — смуток.

Загін рушив. На чолі колони йшли вершники, що пустили своїх коней ступою. Після них ішли піші. Наприкінці йшли в’ючні коні, потім жінки, які мали виконувати численні роботи при війську, і слуги.

Загін рухався на схід. У його складі було так багато людей, скільки можна було зібрати в Плані, в навколишніх лісових хатинах і селах, досить далеких від неї. Загін проминув кам’яницю Вітіко, зайшов під сосни, які росли на схід від Плани, вийшов на порослий соснами гірський гребінь, звідки видніла долина, де лежала Плана і текла Влтава, і почав спускатися з того боку гребеня. Чимало купок людей, які супроводили воїнів, уже відстали й повернули назад. Загін перейшов лісову ущелину, де дзюрчав струмок, а потім поволі пробирався крізь лісову гущавину до Мокрої. Дійшовши туди, всі, хто супроводив військо, розвернулися й пішли назад. Натомість приходили інші люди з різних місцевостей, придивлялися до колони й інколи якийсь час теж супроводили її.

Десь опівдні військо дійшло до башти Ровна й зупинилося там. Вітіко з почтом поїхав у башту. Ровно вийшов на подвір'я привітати його. Вітіко і його люди спішилися й зайшли до великої світлиці. Там зібралося чимало родичів Ровна. Гостей почастували трунком, а потім Ровно проказав:

— Чудово, Вітіко, як ти й пообіцяв, тож вітаю тебе, ми теж не пастимемо задніх.

— Я прийшов тільки привітати тебе, — мовив Вітіко, — бо ж усе так, як ми казали.

— Еге ж, — підтвердив Ровно, — мої люди підтягнуться. Всі мої родичі не можуть привітати тебе, бо ж поїхали до дів, щоб ті поворожили їм.

— Гаразд, — мовив Вітіко.

Тим часом відчинилися двері, й зайшли дружина Ровна Людмила та його сестра Дімут. Людмила була в сірій сукні з гаптованим золотом поясом, Дімут — у темному вборі, в якому ходила під час оборони Праги, її одяг був гаптований сріблом.