Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Йоганнесу, бувай здоровий і ти, — відповів Вітіко, — і бережи здоров’я!

— На те воля Божа, — відповів старий.

— Їдь із Богом, Вітіко, — сказав ще один літній чоловік, — ми не забудемо і приїжджай невдовзі до нас знову!

— Прийду, коли матиму змогу, — пообіцяв Вітіко.

— Вітіко, ти справедливий чоловік, — озвався один юнак, — і ми теж запрацюємо так, щоб не було соромно.

— Ти добре командував на горі Високій і знову будеш нам добрим проводирем, — сказав ще хтось.

— Щасливої дороги, а як приїдеш знову, лишайся в нас довше, — проказав чоловік, що мав хатинку в Мигині.

— Атож, лишайся в нас надовго, — запрошував один старий дід.

— Лишайся в нас і дивись, яке тут життя. В Лісовому краї непогано, — казав чоловік, що мав на ногах великі міцні дерев’яні черевики.

— У Лісовому краї життя чудове! — всміхнувся Вітіко.

— Ми всі тримаємось гурту, — озвався один старий чоловік.

— Живіть так завжди, — побажав Вітіко, — і в цьому буде правда, й кожна справедлива людина, що оселиться тут, теж триматиметься вас.

— Аякже! — підтвердив чоловік.

— Нехай Господь захистить тебе за тяжких прийдешніх часів! — прошепотів один дід.

— Нехай Господь береже тебе! — загукали численні голоси.

— Нехай Господь береже і вас і нехай ми в радості зустрінемося знову! — крикнув Вітіко.

Коли всі попрощалися і в кімнаті спорожніло, Вітіко, цього разу вже востаннє, пішов спочивати до своєї кімнати.

Наступного дня Вітіко разом із Раймундом поїхав у Фримбурк. У Фримбурку він побув три дні, потім знову поїхав далі в Лісовий край, де тут і там уздовж струмків, що дзюрчали в долині, стояли хати.

Виїхавши на підвищення, де стояли хати села Льготи, що перед ним збігав на південь струмок, який називали Малим Міхелем і який у Баварії поєднувався з Великим Міхелем, Вітіко розвернувся і знову поїхав у Фримбурк.

Він їхав стежкою на узліссі, яка вела від Фримбурка через високий ліс до Баварії, навіть узимку по ній їздили і на ній не було заметів. Цією стежкою Вітіко їхав через ліс, аж поки добувся до місця, де стояли стовпи святого апостола Хоми. На тому місці Вітіко зупинився.

Він глянув удалину на Баварію. На землі видніли білі і темні смуги аж до Альп. Альпи були синіші й поставали виразніше, ніж тоді, коли він бачив їх улітку, а на їхніх пологих схилах, в ущелинах та улоговинах яснів сніг. Потім Вітіко розвернувся й дививсь на Богемію. Широкий темний ліс спускався, полискуючи, вниз, Влтаву годі було побачити, а на тому боці річки знову здіймався темний, спокійний, укритий памороззю ліс. Вітіко бачив синій ланцюг вершин: Красні Планини, Смрчину, Блекенштайн і Озерну стіну. Потім глянув на синю вершину Бланско. Дививсь і на Кржижову гору, що була на північ від Горньої Плани.

Від пам’ятного місця святого апостола Хоми Вітіко знову поїхав до Фримбурка, а звідти того самого дня рушив у Плану. Там він з’ясував, що сталося за його відсутності, й розпитав про різні справи.

Коваль, скрипаль Том Йоганнес, тесля Давид і шинкар Захарія розповіли йому, що вже є багато готових ратищ із добрими вістрями, що молоді й старі чоловіки опановують їзду верхи, що вони всі вправляються і обладунки вже пошито. Але Вітіко все оглянув і перевірив сам.

Потім він поїхав у Яблонец і в поля Ктіш та Лгеніце, а звідти знову ліворуч до найвищого лісу аж до місця, де один із двох рукавів Влтави, який називають Холодною Влтавою, вибігає з лісової гущавини.

Повернувшись додому, Вітіко багато днів перебував у Плані. Згодом поїхав до Ровна, Озела, Діта з Ветржні і Германа з Затеса. Після відвідин знову повернувся до Плани й далі працював над тим, що вже почав.

Нарешті надійшов кінець березня і сніг почав танути. Влтава позбулася криги і знову показала свої темні води, а на сонячних схилах уже прозирали перші латки землі.

У Лісовому краї з’явився посланець, який сповістив, що люди повинні готуватися до війни. Князь навесні рушить на Моравію, щоб упокорити моравських князів. Військо має збиратися в таких містах, як Бенешов, Домашин, Пелґржимов, Часлав і Вілімов.

Посланець, принісши цю звістку, рушив до Черної і Дольні Вітавіце. А Вітіко скликав людей і повідомив їм:

— Хто, як і я, вважає, що нам треба поговорити про війну, нехай приходить після обіду до великого хреста на майдані перед церквою.

Коло хреста зібралося дуже багато людей, прийшли навіть жінки, дівчата та діти. Вітіко сказав їм:

— Тепер настала пора, коли може стати в пригоді все, що вже приготоване. Великий князь не терпить багатих гнобителів і захищає тих, кого можуть гнобити. Він вирушає проти тих, хто прагне гнобити, і разом із ним вирушають ті, хто може стати жертвою гноблення. Я багато не говоритиму. Ви знаєте, що сталося рік тому навесні. Хто з нас хоче піти на війну і вже підготувався, може йти. Ви знаєте й місця, де треба збиратися.