Адальберт Штіфтер - Вітіко

Воїни спробували розійтися, як казав Вітіко, в різні боки, а потім знову зібратися. Потім Вітіко поділив людей на невеличкі гурти й показав, як вони можуть збиратися в загальний загін і знову розбиватися на гурти. Воїни спробували й це.

— А тепер вправляйтеся, — наставляв Вітіко, — щоб ви збиралися чимраз швидше.

Потім Вітіко зібрав в один загін вершників і розставив їх так, як вони мали стояти. Коли загін був уже добре впорядкований, Вітіко вчив людей пересуватися в складі загону.

— Нумо вправлятися трохи в тому, що колись може виявитись дуже корисним, — мовив він. — І вправляймося аж до дня, коли треба буде вирушати в похід.

Чоловіки щодня збиралися задля військових вправ. Оскільки багато чоловіків звикли стріляти з лука чи арбалета, полюючи дичину або виборюючи нагороди на змаганнях, Вітіко створив ще й підрозділ стрільців із лука і арбалета.

Щоденні навчання тривали, і якогось дня у Горню Плану прибув загін вершників із Черної. Вони мали грубі сірі вовняні вбрання, міцні повстяні шоломи і важкі чоботи з дерев’яними підошвами. Кожен мав спис і меч, або довбню, або якусь іншу зброю, а також торбу з харчами. Чимало чоловіків їхали верхи на невисоких лісових кониках, багато хто мав луки і арбалети. Прибульці хотіли йти в похід разом із людьми з Плани. Вітіко долучив цей загін до своїх людей.

Потім надійшли загони з Реутової вирубки, Кутової вирубки, з Дольні Вітавіце, Ратової вирубки, Фримбурка, Фридави, Митини, Светлика, з хат на далекій лісовій Влтаві, з Гейрова, Льготи, що коло Баварії, там, де Малий Міхель тече на південь. Вони були в грубих вовняних уборах, товстих повстяних шоломах і мали важкі чоботи. Кожен мав спис, меч або молот, або довбню, штабу, арбалет, лук і торбу з харчами. Частина воїнів приїздила верхи. Старий із сивим волоссям, що спершу відповідав на звернення Вітіко в заїзді в Дольні Вітавіце, приїхав на невеличкому сиво-вороному міцному конику. Суддя з Мокрої приїхав на гнідому коні, суддя з Каменного — теж на коні такої масті. На конях приїхало й дуже багато старих дідів. Але приїхали верхи й юнаки та молодики. Юнак із золотавими кучерями, який казав, що годилося б підпалити ліси, був на гарному білому румакові. Юнак крикнув Вітіко:

— Тепер ми вже тут, я незначний чоловік, моя мати варить собі юшку під скіпкою в одній із хат льонарів, але я маю руки та ноги, як і кожен чоловік, і робитиму, що зможу, здобуваючи білу чаплину пір’їну і золотий пояс, а старий Родер Петер, на чиєму коні я сиджу, дав мені його, бо сам уже на жодного не годен сісти, а я йому, якщо втрачу коня, приведу сотню найкращих від ворога.

— Як тебе звуть? — запитав Вітіко.

— Зіфрід із Мілнета, бо мій батько народився там, — відказав юнак.

— Що ж, Зіфріде з Мілнета, — заговорив Вітіко, — ти можеш здобути і білу чаплину пір’їну, і золотий пояс, і, навіть якщо й не приведеш додому сотню коней, однаково не вернешся без коня.

— Тоді я сам не повернуся додому, — мовив юнак.

Старий із сивим волоссям під’їхав до Вітіко, і вже коло нього сказав:

— У війнах, які відбулися, ми вже навчилися триматись разом так, як треба, і стояли разом на горі Високій, і шукали дороги сюди, щоб знову бути разом.

— Венгарте, вітаю тебе, — привітався Вітіко. — Добре, що ми зібралися, а тепер спробуймо впорядкувати все так, як буде найкраще.

Вітіко та Венгарт приєднали загін до воїнів із Плани.

Як Венгарт розмовляв із Вітгіко, так і люди з кожного загону, який прибував у Плану, розмовляли з ним, і їхні загони додавали до вже наявних. Потім уже прагнули почати похід і визначили день його початку.

Уранці того дня воїни зібралися на майдані перед церквою. Піші воїни з Плани мали білу корогву, посеред якої видніло щось темно-червоне. Ту корогву ніс Рупрехт, дорослий син Романа, зеленого ткача. Вершники з Плани теж мали таку корогву, але меншого розміру. Цю вже ніс на своєму списі гірник Філіп.

Вітіко запитав, хто звелів виготовити корогви і що вони означають.

— Я звелів, і люди погодилися, — відповів коваль. — Посередині там стоїть червона лісова троянда, а зіткав ці корогви Христ Северин, дівчата прикрасили їх стрічками і каймою.

Нечисленний загін із Митини теж мав білу корогву з темно-червоною лісовою трояндою.

— Вітіко, — звернувся чоловік, що був у великих дерев’яних черевиках, коли відбувалися збори в Митині, — ти мав на горі Високій білий щит, на якому була намальована червона дика троянда, а Гульдрик казав, що твій рід ще за сивої давнини привіз троянди з Рима і що троянди принесуть багато добра з чужоземних земель, з Італії, тому ми й зобразили троянду на корогві.