Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Юнаки, чоловіки та діди повинні робити тільки те, що їм до снаги, — крикнула стара Сусанна, — і тоді все буде як слід! За наших часів вони нічого не боялися, і тепер нічого не боятимуться. Ми будемо за них рахувати ворон і дивитися на вечірню зорю, а дівчата молитимуться за них і подаватимуть їм червоні перев’язі, як вони повернуться додому, і вони принесуть нам чужого добра, тож у нас ніхто не знатиме нужди, як і старий Восич у Воднянах і старий Любомир у Дудлебах.

— А в який бік Моравія? — запитала жінка середніх літ, що сиділа поряд із чоловіком у грубій свиті.

— Азело, треба йти до Светлика, де рубають дерево на нову церкву, — сказав суддя з Мокрої, — а потім через ліс уперед і вперед аж до садиби Ветжні, де живе Діт, а звідти до Крумлова, потім до Дудлебів, де вже немає лісу, далі є жупа під назвою Чинов, туди треба йти цілісінький день, щоб уранішнє сонце було по праву руку від тебе, а потім треба йти проти вранішнього сонця, ще день, а то й два, і нарешті ти прийдеш до Моравії.

— А земля там родюча? — запитав чоловік у грубій свиті.

— Набагато родючіша, ніж ти думаєш, — відповів старий Венгарт із Фридави. — Тепер там сидять князі, які походять від нашого князівського роду, і Моравія повинна служити нам. Але колись вона була могутньою державою, там правив Сватоплук, але не той Сватоплук, з яким я воював.

Після цих слів підвівся й заговорив чоловік у білій смушковій шапці, білому ягнячому кожусі, шкіряних штанах і міцних чоботях:

— Люди, я повинен дещо сказати вам. Мій шлях найдальший. Я ще маю йти до гори Лучовіце до своєї кам’яниці, тож мушу тепер вирушати, і мій брат також. Ми були в Баварії в Айґені, купували великі шаплики. Крамар, що їздить на бідці і в Гауценберґ, і в Брайтенберґ, і на гору святого Ульріха, і всюди навколо, розповідав нам, перше ніж ми виїхали лісом на Красні Планіні, як там у Моравії. Князь Вратислав із Брно — страшний чоловік. Він забиває всіх, хто суперечить йому. Вони хотіли замордувати превелебного єпископа Оломоуцького, і навіть коновка самоцвітів не врятувала б його, якби він не втік до превелебного єпископа Пассауського. Бувайте здорові, я мушу квапитись. Лукасе, скільки я винен?

— Тринадцять пфенігів, — мовив шинкар.

— Ось тобі тринадцять пфенігів, — сказав чоловік. — Бувайте здорові!

— Бувай здоровий, Андреасе! — вигукнув суддя з Черної. — Перекажи наше вітання людям там далі на Влтаві в Лісовому краї!

— Перекажу! — відповів чоловік.

— Бувай здоровий! — гукнуло багато голосів.

— Бувайте здорові! — відказав чоловік.

Разом із чоловіком, що сидів поряд із ним, він пройшов перед лавою між людьми і столом, підійшов до дверей і вийшов надвір. Коли двері за ними зачинилися, суддя з Мокрої проказав:

— Пора вже й нам виходити на шлях, нам треба йти дві години, а по снігу то й довше. А про превелебного єпископа казали правду, нині тяжкі часи, і єпископ у волосяниці кається в Пассау.

— Зате в церкві він у пишних шатах, — кинув хтось.

— Бо так треба, це ж Божа служба, — зауважив якийсь чоловік.

— Тоді ми теж ідемо з вами, — сказав суддя з Черної, — бо ж ви й так ідете через Черну, а за балачками час швидше минає.

— Атож, через Черну, тож ходімо з нами, — запросив суддя з Мокрої.

— Тоді й ми, з Кутової вирубки, теж підемо з вами, бо й нам по дорозі, — сказав якийсь чоловік.

— Авжеж вам можна йти, — погодився суддя з Черної.

Чимало людей платили шинкареві гроші за те, що з’їли та випили вони та їхні ближні, а потім чоловіки та жінки з Мокрої, з Черної і Кутової вирубки попрощалися і вийшли з шинку.

— А ми, з Каменного, маємо перед собою ще дальший шлях, але поки що не йдемо, — проказав чоловік із рудим волоссям.

— А ми йдемо, — мовив Венгарт із Фридави. — Вітіко, бувай здоровий і думай про нашу справу.

— Думатиму, — запевнив Вітіко, — і ти теж пам’ятай.

— Я не забуду, — мовив Венгарт, потім заплатив і з кількома чоловіками, однією жінкою і однією дівчиною пішов надвір.

Згодом пішло додому ще багато людей, зокрема й стара Сусанна, і стара, яка розповідала про знамення.

Прийшли якісь інші люди і сіли за стіл.

Нарешті попрощалися й люди з Каменного, в шинку тепер сиділи лише кілька чоловік, зокрема й люди, які жили в Дольні Вітавіце.

Вітіко підвівся зі свого місця й підійшов до вікна. За ним пішов слуга Якоб.

— Отже, ти сьогодні прийшов знову, — промовив Вітіко.

— Ваш управитель Гульдрик сказав, що годиться, щоб я всі ті дні, поки ви перебуваєте в заїзді, був із вами, чи ви часом не дасте якогось наказу.