Вітіко отримав повідомлення від посланців, яких він посилав, і посилав нових посланців, і одного ранку його люди побачили на темних весняних ланах білі прапорці. А коли сонце вище підбилося на небі, ті прапорці були вже перед загоном Вітіко. Вітіко наказав своїм людям діяти так, як він учив їх.
До лісових людей наблизився молодий вершник із білим прапорцем, позаду нього їхав ще один вершник. Перший вершник вимагав проводиря. Поставши перед Вітіко, він сказав:
— Я хочу розмовляти з тобою наодинці.
— А я з тобою — ні, — відмовив Вітіко. — Кажи перед усіма.
— Люди, — звернувся вершник, — ясновельможний князь Вратислав, що веде нас, за дорученням Конрада, князя Богемії і Моравії, каже, що він дасть вам права і честь, повноваження і багатства, якщо ви, дотримавшись свого обов’язку, пристанете до його війська. Він відкине воїнів Владислава, щоб вони вже й не думали про шлях до Зноймо, а тих, хто чинитиме опір, він знищить.
— Чоловіче, — крикнув Вітіко, — їдь одразу назад. Якщо тут хто-небудь порахує до ста, а до тебе ще долетить спис або стріла з лука або арбалета, вони поцілять по тобі.
Чоловік здригнувся. Помовчав, а потім крикнув:
— Ваша кров на вас!
А потім помчав геть, а його люди полетіли йому навздогін.
Вітіко наказав юнакам, які добре вміли їздити верхи, поїхати до Болеміла, що стояв ліворуч від нього у полях. Ліворуч від Вітіко тягнувся невеличкий ліс. Юнаки помчали через той ліс. Потім Вітіко послав людей у той ліс, щоб вони зайняли його. І наказав вершникам, які стояли на відкритому полі між ним і Ровно, бути наготові. Стрільці стояли обабіч вершників.
Вороги з гучним криком помчали вперед. Люди Вітіко не видавали жодного звуку. Цапині ріжки видали один довгий сигнал початку битви. Люди опустили списи і рушили вперед. Як і на горі Високій, топтали землю важкими чобітьми. Назустріч їм летіли стріли з луків та арбалетів. Вони сунули вперед. Відбулося зіткнення з ворогом. Тепер лісові люди посувалися вперед уже повільніше. Проти них застосовували щити і мечі, списи і дротики, молоти й довбні. Вони сунули вперед. Зелені, білі, червоні й сині короговки, значки з пір’їнами та стрічками, біла корогва людей із Плани з темно-червоною дикою трояндою — всі вони рівномірно посувалися вперед, а над ними майоріла велика малинова шовкова корогва. Наступали й загони Ровна та інших проводирів. Вершники напосіли на ворогів, і Зіфріда з Мілнета на білому румаку старого Родера Петера можна було бачити здалеку. Стрільці пускали стріли з луків і арбалетів, як пускали їх у рисей та куниць. Вороги зняли ще більший галас, ніж раніше, лісові люди не відповідали, лунав тільки протяжний сигнал битви. А як гамір трохи вщух, озвався коваль із Плани, і його голос прогримів так, що заглушив усе:
— Ми перемагаємо!
— Ми перемагаємо! — гучно закричали воїни.
Потім знову настала тиша. Вороги стали швидше відкочуватись назад, лісові люди швидше побігли вперед, а потім вороги втратили бойовий порядок, розпорошилися і безладно пустилися навтьоки, перед лісовими воїнами утворився вільний простір. Вони стали навколішки для молитви.
Але тільки на мить.
Нараз підвелися, Вітіко підскочив до їхньої лави й шанобливо привітав їх мечем. А потім вигукнув:
— А тепер навздогін!
Ріжки просурмили подвійний сигнал переслідування ворога.
Ліворуч від лісу можна було добачити загони Болеміла, і люди, які охороняли ліс, вибігли їм назустріч.
Воїни завзято переслідували ворогів, усі вершники мчали їм навздогін.
Коли нарешті припинили переслідування, подбали про полеглих і поранених, минула пора відпочинку та обіду, а Вітіко послав вісника до князя, лісові люди знову рушили в бік Зноймо.
Увечері того дня, коли лісові люди своїми ратищами розбили і змусили до втечі загони князя Вратислава, вони вийшли на височину, яку князь Владислав призначив їм для нічного перепочинку. Розійшлися по височіні й шукали придатних для ночівлі місць.
Вітіко звелів викликати до нього Зіфріда з Мілнета і сказав йому:
— Зіфріде, чи ти так виснажився в битві, що вже не зможеш сьогоднішньої ночі виконати ще одне завдання, і чи твій кінь ще здатний витримати кілька годин клусу?
— Я казав, — почав відповідати Зіфрід, — що в мене руки та ноги такі самі, як і в решти людей, і що я робитиму те, що зможу, тож якщо тепер хтось інший може виконати завдання, то і я його виконаю, і ми не раз цілісінький день працювали, а вночі танцювали. А якщо йдеться про коня, тож я розповідав, Вітіко, що я маю коня старого Родера Петера, і добре доглядаю його, я знаю, що він витримує, і знайшов найкращий спосіб швидко мчати на ньому.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу