Адальберт Штіфтер - Вітіко

Він зупинився перед устромленим у землю списом гірника Філіпа, на ратищі якого майоріла біла корогва з темно-червоною лісовою трояндою. Коли з наказу Вітіко перед ним зібралися люди, він сказав:

— Венгарте, ти гідний любові літній чоловік, що був на війнах князя Сватоплука з Борживоєм, на війнах Владислава, батька нашого ясновельможного князя, з Борживоєм, ти був у битві на горі Високій і казав, що ви навчалися в битвах триматися разом, і це правда; вершники обрали тебе своїм проводирем, дарма що ти старий, дарма що походиш із кількох малих хатин Фридави і дарма що є набагато більше вершників із Плани та її околиць. І ти довів, що цей вибір був правильний. Під час походу порядок і дисципліна вершників ненастанно поліпшувались, а в сьогоднішній битві вони діяли як один сповнений бойового завзяття непереможний воїн. І юнаки зі звинним тілом, і чоловіки в розквіті зрілих літ, і старі з сивим волоссям, яких багато є поміж вас. Тож вашому загону належить честь і похвала. Навіть якщо не буде ніякої іншої битви, тяжчої за сьогоднішню, лісових вершників на їхніх кониках, як отой сиво-вороний, на якому їздиш ти, Венгарте, і той гнідий, на якому їздить суддя з Мокрої, і гнідий, на якому їздить суддя з Каменного, славитимуть в усіх частинах країни.

— Уже не буде тяжчої битви! — вигукнув чоловік, що стояв коло списа гірника Філіпа.

— Я теж так думаю, — мовив Вітіко, — і я вже бачив тебе в битві на твоєму кудлатому червонястому коні. — А потім знову звернувся вже до всіх: — Якщо це так, то ти, Венгарте, посприяєш, щоб воєнні злигодні, про які ти розповідав нам у шинку в Дольні Вітавіце, не дійшли до наших лісових земель.

— Якщо Господь і святі не проти, — відповів Венгарт, — ми всі віддано посприяємо тому, щоб вони не прийшли.

— Ми посприяємо! — загукали численні голоси.

— І ти, Венгарте, звичайно, посприяв ще й тому, — казав далі Вітіко, — що з великого гарного лісу, який піднімається вгору одразу після хатин Фридави аж до місця святого апостола Хоми і по ліву руку від тих хатин до Гейрова і Льготи, і по праву руку від тих хатин тягнеться ген далеко через Дольні Вітавіце, через Звонкову гору аж до гори Смрчини, до тебе прийшло так багато людей, що мале число людей із Фридави стало великим.

— Цьому посприяло дуже багато людей, — відповів Венгарт, — що жили в лісі як мисливці, лісоруби, вуглярі, збирачі живиці та трав і бджолярі. І вони походять не тільки з тих лісів, які ти назвав, а й з Красного лісу, з Похилого лісу і з лісу, що від лісу святого апостола Хоми спускається до Баварії, і серед них є навіть Флоріан, старий чоловік, що прийшов із Рихнова і провів тебе колись із Баварії сюди.

— Я цього не знав, — мовив Вітіко, — треба якось провідати його. Отож Лісовий край тримається разом, завдяки, як ти казав, багатьом людям ворога відкинуто від нього, і багато людей із нього йдуть на ворогів, наче проти вовків. А де ще один Венгарт, із Сухого лісу? Я не бачив його серед піших.

— Його немає і серед вершників, — відповів Маз Альбрехт із Плани, — бо після битви на горі Високій він підбурював людей повертатися додому, мовляв, вони вже нічого не здобудуть, тож і тепер не пішов, бо гра видавалась йому задорогою в порівнянні зі сподіваним виграшем.

— Та нехай йому! — махнув рукою Вітіко. — А ви, люди, і ваші коні, насолоджуйтесь тепер вечерею і спочинком. Удосвіта я знову прийду до вас, а тепер на добраніч!

— На добраніч, Вітіко, на добраніч! — загукали численні голоси.

Вітіко зі своїм почтом повернувся до свого намету. Коли він підійшов до нього, вже геть споночіло і він бачив ліворуч від себе довгу низку вогнів на місцях, де розташувалися таборам люди Болеміла, а ще далі світилися, мов оповиті туманом, інші вогні. Перед наметом чекали посланці від Ровна та інших проводирів.

Вітіко відпустив свій почет, запросив посланців до намету, вислухав їх, а потім відправив. Після цього знову вийшов із намету й поїхав до Ровна і довго розмовляв із ним. Потім поїхав до ще одного проводиря і теж розмовляв із ним. Зрештою знову повернувся до свого намету, пішов подивитись, як доглянуті коні, й дав ще кілька розпоряджень.

Після цього всього Вітіко зайшов у намет, сів за стіл і поїв страви, які приготував Якоб на вечерю, й випив вина, яке стояло на столі. Потім ліг спочивати.

Вітіко ще чув, як згідно з наказом уряди-годи перегукуються вартові.

Серед ночі він прокинувся, вийшов із намету, взяв трьох людей з-поміж тих, хто ночував у його наметі, й пішов із ними по всьому табору. Все було точнісінько так, як він і наказував. Опівночі Вітіко ще раз обійшов табір.