Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Зіфріде, ви вже повернулися? — гукнув Вітіко. — Ти розмовляв із князем?

— Так, із ясновельможним князем і єпископом, а також зі старими проводирями і князевим братом, який захищав Прагу, а також з іншим братом, та й з іншими, Велислав вітає тебе, а я привіз подяку від князя, — відповів Зіфрід.

— Ви їхали вночі? — запитав Вітіко.

— Не всю ніч, але проти ранку дуже довго, — відповів Зіфрід.

— Тож поснідайте і подбайте, щоб доглянули коней, — мовив Вітіко. — Ви можете спожити наїдки і напої, які я звелю принести, перед наметом, а позаду є стійла для коней, і мої слуги зроблять усе необхідне. А послання від великого князя ти, Зіфріде, перекажеш перед усіма людьми.

— Може, я спершу повинен розповісти тобі одному? — запитав Зіфрід.

— Ні, ти повинен усе, що ти почув від князя та від решти, розповісти всім, — заперечив Вітіко.

— Якщо це тобі до вподоби, я так і вчиню, — погодився Зіфрід.

— Отже, спішуйтесь і дійте, як я казав, — мовив Вітіко.

Вершники спішились, а воїни, які стояли перед наметом, заходились виконувати розпорядження Вітіко. Він наказав своїм людям принести страви і напої для прибульців, а слугам — подбати про необхідний догляд коней. Потім звелів подати сигнал збору для війська.

Коли не тільки Зіфрід та люди, які приїхали з ним, а й геть усі в таборі поснідали, а потім вишикувались, Вітіко вивів наперед Зіфріда і князевих вершників, а потім звернувся до воїнів:

— Люди, воїни, друзі, слухайте, і нехай кожен, почувши, перекаже своїм знайомим, а ті — ще далі, щоб усі знали, про що тут сказано. Зіфрід із Мілнета, якого я послав до ясновельможного князя з повідомленням про битву, повернувся і привіз відповідь князя. Зіфріде, кажи.

Зіфрід став перед людьми й заговорив:

— Бойові побратими й товариші, наш провідник Вітіко сказав мені: їдь до високого князя і розкажи йому все, що ти розповів тепер про битву, — адже Вітіко спершу розпитував мене, — та все інше, що ти знаєш про битву, не відступаючи від правди, і скажи, що я послав тебе і що ми втратили небагато людей. Я поїхав із чотирма друзями до великого князя. Ще до світанку ми стояли коло великої червоної корогви перед його наметом. Коли я повідомив, чого хочу, і коли доповів йому, він запросив людей до свого намету і звелів нам потім розповісти перед усіма. Там були його брат, ясновельможний Дипольд, потім другий брат, ясновельможний Генріх, там був єпископ Празький, єпископ Оломоуцький, що тільки-но прибув, там був жупан Любомир, там був Дівіш, абат із Кладрубів, абат із Вілімова, а також канцлер Гервазіус, священик, якого називали Даниїлом, а ще був жупан, жупан, чиє ім’я я забув, один добрий молодик, Велислав, він друг Вітіко, показав мені все, коли скінчилася справа, і сказав, що він щиро вітає Вітіко. А високий князь сказав: молодий віснику, розповідай. І тоді я розповідав, як вороги з’явилися перед нами і один казав, що ми одержимо велику винагороду, якщо будемо обстоювати неправедного князя Конрада, цього чоловіка послав князь Вратислав із Брно, і князь Вратислав ручався за його слова, а якщо ми не піддамося, нас усіх знищать. А наш проводир Вітіко прогнав тих посланців, і повів нас у бій, і розпорядився, як усе має відбутися, і закликав іти на битву, і через вісників поширив свій наказ усюди, і діяв дуже добре.

— Розкажи, що ти розповів про людей, не про мене, бо я не доручав тобі цього, — урвав його Вітіко.

— Ти сказав: розкажи, що ти знаєш про битву, не відступаючи від правди.

— Таж це правда, — викрикнув один чоловік, — Вітіко добре командував!

— Вітіко добре командував! — загукали численні голоси.

— Люди, — крикнув Вітіко, — дайте говорити посланцю, часу в нас небагато. Кажи далі, Зіфріде.

— Вітіко діяв дуже добре, — знову заговорив Зіфрід. — Ми, оскільки звучали козячі ріжки, невпинно йшли вперед, як і мало бути. Князь Вратислав сам вів свій загін проти нас, вершники теж напирали вперед, та й стрільці з лука також, ми прагнули, щоб радше земля, на якій ми стоїмо, провалилася разом із нами, ніж ми дали б ворогам бодай травинку, і вони похитнулися, розімкнули лави, а потім розбіглися. Коли перед нами утворився простір, люди стали навколішки й подякували Господу. А потім ми переслідували ворогів три години або десь так праворуч від напряму нашого руху, а вони розпорошувались щоразу далі, а потім ми годин п’ять повертались назад і ліворуч, щоб дійти до нашого шляху. Ми вже не бачили нікого, хто міг би щось заподіяти нам, і всі короговки, що їх мали підрозділи Вітіко, одночасно рушили в бій під червоною корогвою, а Ровно командував лісовими людьми в битві праворуч від нас, і вони пішли в наступ зі своєю малою корогвою, як і ми зі своєю великою, а Вигонь із Прахатіце командував іншими лісовими людьми праворуч від Ровна, і ці люди теж рушили вперед зі своєю короговкою, як ми і Ровно, і всі йшли однаково. Отак усе відбулося. Ми втратили небагато людей. Полеглих поховали, поранених стали доглядати, скоро про них подбають, я не знаю, хто вони, бо я мав увечері зі своїми друзями їхати геть, щоб привезти новини, які я знав, а отже, як я казав, я привіз їх. Сьогодні я повинен знову їхати назад, щоб натрапити на загін Вітіко, бо ж він іде далі в уже визначеному порядку. Отак я розповів великому князю і після цього я вже не говорив.