Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Отже, ми однодушні, — виснував князь. — Велиславе, подбай про те, що я казав.

— Якщо ти, високий князю, чиниш отак проти тих, хто прагне тобі добра, це погано, — проказав Дрслав.

— Геть звідси! — кинув князь.

Велислав вийшов із намету, повернувся з дванадцятьма воїнами і одним проводирем, вони оточили Дрслава, Велислав дав їм настанови, і воїни вивели морава з намету.

— Високі панове! — проказав Владислав, — я думав, ми вийдемо з цих зборів із веселим настроєм, аж тут до нас приліз оцей чолов'яга. Забудьмо його.

— Людина усуває лихе з дороги і проклинає його, — озвався єпископ Оттон, — і намагається викинути його з душі.

— Нехай кожну прикрість було б так легко долати, як спричинену цим негідником! — додав Здик.

— А ми доведемо свою справу до кінця! — запевнив Любомир.

— Отже, люди та друзі, — заговорив князь, — прийміть мою подяку за те, що ви прийшли до мене зі своїм голосом і порадою. Думаю, ми сьогодні виконали все необхідне. Нехай вам і далі буде неважко вірно обстоювати справу!

— Аж ніяк! — гукнули численні голоси. — Ми обстоїмо!

Князь підвівся, всі інші теж попідводились і розійшлися по своїх загонах.

Увечері того дня прийшли ще люди з південного лісу. Вони розповіли, що пішли на Пелґржимов, бо їх направили на цей шлях, у Лісовому краї люди й далі сходяться на збори і думають про Вітіко та Венгарта, а як підготуються, підуть навздогін. Нові лісові люди хотіли поговорити з Вітіко.

Вітіко вийшов до людей і привітався:

— Вітаю вас, люди, чого ви хочете?

— Ми б хотіли брати участь у війні разом із людьми з нашого краю, — відповів один чоловік.

— А якщо ти проводир, ми б хотіли, щоб ти командував нами, — сказав другий.

— Скільки вас? — запитав Вітіко.

— Нас сто п’ять чоловік, — відповів той, хто відповідав першим.

— Прийде ще багато, — додав один літній чоловік, — бо вони говорять про справу і має відбутись вирішальна битва.

— Добре, битва таки справді має відбутися, — проказав Вітіко, — і ми повинні триматися разом, бути єдині. Я знаю декого з вас, і чимало вас, певне, познайомляться зі мною.

— Ми знаємо тебе! — крикнули численні голоси.

— А чи дехто з вас уміє їздити верхи? — запитав Вітіко.

— Я вправлявся! — гукнув один чоловік.

— Я теж! Я теж! Я теж! — загукали інші.

— Добре, — схвалив Вітіко, — ми маємо коней. Вас усіх розподілять між тими, хто вже знає війну і вміє пересуватись під час битви, щоб ви навчились виконувати всі дії так, як виконують ті, хто тут уже довгий час. Але, любі земляки, я не можу робити цього сам. Розташовуйтесь табором тут, покріпіться, я одразу поїду до високого князя, розповім йому про подію і проситиму, щоб він призначив вас до моїх людей.

— Він зробить так, бо ж ми прийшли до тебе! — проказав літній чоловік.

— Він зробить це, — запевнив Вітіко. Потім звелів привести свого коня, Якоб привів, Вітіко сів верхи й поїхав у бік табору князя.

Коли Вітіко доїхав і його провели до князя, той сказав:

— Вітіко, ти знову приїхав проти ночі, що привело тебе?

— З нашого лісу прийшло сто п’ять чоловік і просять залучити їх як воїнів до моїх людей. Оскільки я знаю їхні звичаї і маю надію, що зможу командувати ними не гірше, ніж іншими, я прошу вас, високий пане, прихильно поставитись до такого залучення, — відповів Вітіко.

— А з них буде якась користь? — запитав князь.

— Я розподілю їх між своїми людьми, і тоді вони діятимуть так, як і решта, і наша сила зросте.

— Тож залучай їх, Вітіко, — дозволив князь. — Із постанов ради ти знаєш, що ваш підрозділ може бути дуже важливим. Ліворуч від тебе стоїть Болеміл, і він вистоїть. Я покладаюсь на Болеміла і на тебе. Нам вистачило б і наших воїнів, і ми б однаково домоглися свого.

— У лісових людей воля, як у найкращих воїнів, — запевнив Вітіко, — якщо тільки мій провід задовільний.

— Застосовуй свою прозірливість вільно й непомильно, як вимагає мить, ти повинен звітувати тільки собі і мені, всім іншим порядкує Бог, — промовив князь.

— Часто трапляються непередбачені події, які вимагають непередбачених засобів, — зауважив Вітіко.

— Уживай засобів, до яких додумаєшся, — наставляв Владислав, — і ти припасуєш їх до тієї або тієї нагоди.

— Нехай Бог на небі вчасно вкладе слушну думку в мою голову, — побажав собі Вітіко.

— Там, де є слушна думка, вона завжди відповідає потребі, — сказав князь.

— Отак, як ти віриш мені, я хочу вірити в майбутнє, — мовив Вітіко.

— Я вірю тобі, — кивнув головою князь, — і скажу тобі ще щось. Ти дуже добре провів битву проти Вратислава, я вже подякував тобі сам і від імені своїх проводирів, а тепер знову щиро дякую тобі самому. Докладно радься з Ровно та Вигонем про вашу взаємодію в тому, що чекає нас попереду, і дійте завжди, як один, якщо вже ухвалили що-небудь.