Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Ровно, Вигонь і я маємо серед лісових людей, оскільки вони живуть суворим, важким і дбайливим життям, чудових розвідників, — пояснював Вітіко, — ми ревно використовуємо їх, а вже знаючи позиції ворога, скликаємо раду, а після ради неухильно дотримуємось спільних дій.

— Тож чиніть так і завжди, і, якщо успіх не буде неможливим, він прийде, — впевнено мовив князь.

— Я намагаюсь продумати всі можливості, — повідомив Вітіко.

— Ти вже довів це під Пльзенем, — сказав князь. — Вітіко, я тепер скажу тобі дещо, про що я ще ніколи не казав. Я кажу не про те, що сталося б, якби ви тоді полонили князів: чи лишилося б цілим бідолашне село Голубков, ба більше, чи точилася б теперішня війна. Яка людина здатна визначити це, але я з великою вірогідністю можу сказати, що завдяки твоїй дії ми уникли битви перед Прагою, принаймні твоя воля була спрямована на це, і нам з цієї причини не довелося скористатись допомогою чужинців. У нинішній війні ми воюватимемо самі, і країна буде самостійна. Я ціную це не менш високо, ніж кожен пан, ніж кожна дитина нашої країни і ніж запальний Божебор.

— Можна мені висловити ще одну заувагу про те, що я тоді думав? — запитав Вітіко.

— Кажи, — дозолив князь.

— Якби до тебе привели полонених князів, ти був би змушений покарати їх, — пояснював Вітіко, — ти мав би покарати Вратислава, Оттона і нікчемного Владислава, що є, проте, сином гідного Собеслава, з яким твій великодушний батько обнявся на його смертному одрі на знак примирення. Оскільки ти теж маєш лагідну вдачу, могло б статися багато подій, які, якби вони справді сталися, завдавали б тобі потім жалю. Адже навіть у своєму засліпленні вони однаково є гіллям священного дерева Пржемисла. А тепер ми воюємо з ними. Ми розіб’ємо їхні загони. Можливо, вони втечуть у чужі країни. Мине якийсь час, на багато речей будуть дивитися примирливо, і ти зі своєю лагідною вдачею матимеш змогу правити без перешкод.

— Вітіко, — мовив князь, — подай мені руку.

Вітіко подав князю руку, той узяв її і сказав:

— Отак щиро, як я тисну твою руку, я твій щирий друг і буду ним, сподіваюсь, і далі. Допомагай мені в будь-якому майбутньому, яке чекає нас, якщо я заслуговую цього.

— Високий пане, — відповів Вітіко, — я прийшов до тебе, бо вважав тебе за правомірного князя, потім я служив тобі з радістю, бо ти добрий князь, і я полюбив тебе, бо ти справедливий чоловік.

— Ти пам’ятаєш слова, які ти казав коло Чинова, — сказав князь, — і це тішить мене. Тоді я пізнав тебе, як пізнаю й тепер. Нехай твої думки про мене ніколи не стануть іншими.

— Ти іншим уже не станеш, і мої думки теж не зміняться, — запевнив Вітіко.

— Тож нехай триває наш союз, і нехай триває союз добрих усюди, — побажав князь.

— І цей союз ставатиме щораз міцнішим і численнішим, — мовив Вітіко.

— Нехай Господь на небі посприяє цьому, — сказав князь. — Вітіко, а якщо тепер князі потраплять у мої руки, що станеться?

— Союз тоді стане ще більшим, — усміхнувся Вітіко, — бо недобрий може стати добрим, а отже, вже здобутим.

— Вітіко, подай мені ще раз свою руку, — сказав князь, — і бувай здоровий!

Чоловіки ще раз потисли один одному руки, Вітіко шанобливо вклонився і вийшов із намету.

Серед людей, які стояли перед наметом, були Велислав і Одолен. Вони підступили до Вітіко і Велислав заговорив:

— Вітіко, ти знову отримав підкріплення.

— Ти вже знаєш? — запитав Вітіко.

— Про це дізналися, коли вони прийшли в табір, — відповів Велислав.

— Тепер ти маєш більший загін, ніж я та Велислав, — дорікнув Одолен, — а якщо лісові люди посходились до тебе, в лісі стане забагато вовків, ведмедів і турів, надто якщо ми з Пурпуровим вершником не скоро приїдемо туди полювати, як пообіцяли.

— Пурпуровий вершник має тепер полювати щось інше, ніж оленів у тому лісі, — відказав Вітіко.

— Якщо він не приїде, то приїдемо ми коли-небудь! — пообіцяв Велислав. — Я, звичайно, приїду, і Вітіко має правити за господаря!

— У хатинці, навколо якої можна поставити намет, — всміхнувся Вітіко, — і в якій не бракуватиме ніякої гостинності, що її здатний засвідчити дім.

— Це ми знаємо, — мовив Велислав, — але я заїду ще й до Ровна, до Діта, Озела, Вигоня, Германа і всіх ще не названих.

— Я залюбки поїду разом із тобою, — додав Одолен, — а потім усі ті люди повинні прийти до нас і насолодитись нашою гостинністю.

— Безперечно, — підтвердив Велислав.

— Якщо ця війна скінчиться, і ми лишимося живі, — докинув Вітіко.