Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я не подарую свого життя цим князям-відступникам, — сказав Одолен. — Ми повинні і згодом нести в далекі землі славетні корогви та ім’я нашого народу, як казав ти, Вітіко, коло Чинова. І, мабуть, трохи раніше візьмемо собі якихось наречених із Лісового краю.

— Одолене, не блюзни, — жартома застеріг Вітіко, — бо в Лісовому краї не тільки цвітуть і достигають найгарніші квіти і найсолодші ягоди, — там є й дівчата, про яких ти не здогадуєшся.

— І ти вже обрав собі таку лісову квітку, — всміхнувся Одолен, — і тому тепер не звертаєш уваги на сади.

Вітіко мовчав.

— Можливо, ми побачимо цю квітку, — мовив Велислав, — і тоді в нас буде ще одна спонука їхати в дикі місця.

— Ти вже бачив одну квітку з диких місць, та ще й приглядався до неї, — засміявся Вітіко.

— Авжеж, смагляву Дімут, — підтвердив Велислав, — але ж вона неприступна.

— Як і все, що росте в лісі, — сказав Вітіко.

— Її брат безперечно не відмовить нам у гостинності, — висловив здогад Одолен.

— Справжній і досконалий у своїй башті, — додав Вітіко.

— Нехай це станеться чимшвидше, мені вже остогидло тихе життя в цьому таборі, — нарікав Одолен, — я б хотів, щоб ми вже завтра рушили на Конрада.

— Князь і пани визначать час, — мовив Вітіко.

— А ще треба наважитись, — докинув Одолень.

— Ми наважимось слушної миті й говоримо про неї на зборах, — запевнив Вітіко. — А тепер, друзі, бувайте здорові та йдіть, мені треба до моїх людей, щоб розподілити їх.

— Князю до вподоби таке зростання кількості? — запитав Одолен.

— Він схвалив його і поставив тих людей під мою руку, бо ж вони з моєї батьківщини, — відповів Вітіко.

— Вони знадобляться тобі, — мовив Велислав, — і ти можеш навчати їх, поки тривають наради.

— І на цих нарадах завжди мають слушність пани з сивими головами і священики, як отой Даниїл, — буркнув Одолен.

— Він ще багато досягне, — сказав Вітіко.

— А хитрий уже тепер, — ущипливо кинув Одолен.

— Одолене, — наставляв приятеля Вітіко, — ти матимеш слушність, коли діятимеш, і то більшу слушність, ніж досі.

— Авжеж, коли вип’ю річку, щоб дістатися до ворога, як казав Пурпуровий вершник, — бурчав Одолен.

— Або перепливеш її, як відповів ти сам, — додав Вітіко.

— Таж тут нема де плисти, ми бачимо Зноймо і могли б уже взяти його, — зітхнув Одолен.

— Ми візьмемо його з більшою певністю, коли Владислав остаточно приготується, — казав Вітіко.

— Таж він тільки готується, — буркнув Одолен.

— А тепер, друзі, бувайте здорові, я йду! — попрощався Вітіко.

— Бувай здоровий, Вітіко, і відважний у битві! — побажав Велислав.

— Або на раді, коли ми знову зберемося через багато днів! — додав Одолен.

Вітіко сів верхи і поїхав до своїх людей. Приїхавши, коли всюди навколо мало-помалу запалили чергові вогні, він звелів, щоб до нього прийшли ті нові люди, які вміють їздити верхи. Вони зібралися, і він звернувся до них:

— Ми забрали у ворога дуже гарних коней. Багато їх перебувають тепер у таборі великого князя, але чимало їх лишилося в нас. Приходьте завтра вранці, тільки-но розвидниться, до мого намету, коні теж будуть тут, і ми перевіримо вас.

Люди пообіцяли прийти.

Потім Вітіко розмовляв з іншими прибульцями й запитав, хто з них походить з одного села або хто з ким хотів би бути разом.

Люди розповіли йому, хто з якого села, як вони познаходили один одного і як добулися до табору.

Уважно вислухавши їхні слова, аж поки вони вже не мали що казати, Вітіко поділив нових людей на стільки гуртів, скільки мав ватажків, і сказав кожному гуртові, якому ватажкові він підпорядкований. А потім знову звернувся до них:

— Спочивайте сьогодні кожен на своєму місці й на добраніч вам. Князь дозволив, щоб ви лишилися в нас. Вітаю вас із прибуттям, мене тішить ваша довіра, а люди, до яких ви прийшли, теж зрадіють. Порозмовляйте один з одним до ранку і, коли хтось захоче змінити розподіл, нехай скаже мені про своє бажання. А тепер на добраніч!

— На добраніч, Вітіко! — вигукнули чоловіки.

Вітіко пішов до свого намету.

Воїни, які не виконували ніяких робіт у таборі, підійшли тепер до нових прибульців і розмовляли з ними. Поділилися з ними своїми харчами, та й прибульці прийшли не з пустими руками.

Рано-вранці наступного дня перед наметом Вітіко вже стояли нові люди, які зголосилися бути вершниками. Вітіко вийшов до них, потім привели коней. Далі кожен мав продемонструвати своє вміння їздити верхи. Після пробних поїздок Вітіко відібрав тих, хто видався йому придатним, роздав їм коней, а також дав зброю, якщо в когось бракувало чогось, із припасів, які бути в таборі, або зі здобутих трофеїв, а потім доручив Венгартові розподілити серед вершників тих, хто отримав коней.