Адальберт Штіфтер - Вітіко

Після неозброєних воїнів із міста вийшла процесія людей у строкатому одязі й просилася до Владислава.

Владислав пустив їх до себе і своїх людей.

Люди стали перед ним навколішки, склали докупи долоні й благали пощадити.

— Підведіться, — мовив князь.

Проте люди не підвелися й далі стояли навколішки зі стуленими долонями.

— Підведіться, інакше я не розмовлятиму з вами і обернусь до вас плечима, — сказав князь.

Люди підвелися.

— Я бачу з твого одягу, що ти тут старший, — мовив князь до одного з них. — Скажи, яке ваше прохання?

— Ясновельможний князю, — заговорив чоловік, до якого звернулися, — я кмет бідолашного міста Зноймо. Місто відкрите для твого високого в’їзду. Ми всі не винні у відступництві твого підданого князя Конрада і покірно та смиренно просимо, щоб ти не змусив нас заплатити за лихо, яке сталося, не забрав наші життя і не віддав нас на поталу пожежі та руїні. Наші молоді хлопці, які ще тут або повернуться згодом, мають служити тобі як воїни, і ми всі служитимемо тобі.

— Я великий князь Богемії і Моравії, — відповів князь, — і не відбираю навмисне життя людей моїх земель і не знищую навмисне майно цих земель. Ви дасте контрибуцію від імені міста, і життя та майно людей, якщо вони жителі міста, будуть збережені. Натомість той, хто був провідним знаряддям зради, постане перед лагідним, але справедливим судом, так само й ті, хто переховував його. Скажіть це тим, хто лишився в Зноймо.

— Ми не приховуємо нікого, — відповів кмет, — і передамо кожного, що став би нам відомий як переховувач. Усі проводирі втекли. Хвала тобі, лагідний і великодушний ясновельможний князю!

— Хвала і благословення, високий пане, ми молимося за тебе! — залунали незграйні голоси прохачів.

Кмет уклонився Владиславу й поцілував краєчок його одягу. Решта міщан теж упали навколішки й намагалися підлізти і схопити князя за полу, щоб цілувати її. Князь, проте, боронився, й мовив:

— Я тільки чиню по правді, підведіться, йдіть і заспокойте своїх людей!

Та, оскільки люди й далі з благанням хапали його за поли, князь дозволив їм задовольнити їхнє бажання, а потім уже приязніше попросив підвестися.

Люди встали, і князь звернувся до них:

— Кмете, ти казав, що ви хочете служити мені.

— В усьому, ясновельможний князю, що накажеш! — уклонився кмет.

— Тож підготуйте негайно в місті приміщення для поранених, і моїх, і Конрада, — казав князь, — а потім пришліть людей із ношами, паланкінами і чим там іще, щоб допомогти моїм людям перенести поранених. А люди з сіл приходили у ваше місто?

— Багато, високий пане, шукали притулку за нашими мурами, — відповів кмет.

— Тож повідом їм, щоб вони повертались до рідних осель і дбали про свої справи, — мовив Владислав, — мої воїни зібралися навколо мене, війна в князівстві Зноймо скінчилася, тож я приніс мир і люди можуть жити спокійно. Я дам тобі оповісника, який підтвердить твої слова. Селяни повинні обробляти землю, щоб після війни не виник голод чи якесь інше лихо, бо інакше я притягну їх до відповіді. Потім пошли якомога більше і своїх, і чужих людей на бойовище, щоб поховати полеглих. Там ви побачите моїх людей, які допомагатимуть і підказуватимуть вам. Ти зрозумів мої слова?

— Я зрозумів їх, високий пане, і виконуватиму, — запевнив кмет.

— Тож поквапся, щоб час не минав дурно! — підігнав князь.

— Ми дякуємо тобі, ми хвалимо тебе, шануємо тебе, високий пане! — вигукнув кмет.

— Ми хвалимо тебе, шануємо тебе! — крикнули люди, і чимало їх захлипали.

Князь махнув їм рукою, щоб вони пішли. Люди вклонилися кілька разів, обернулися і пішли до міста. Князь потім звелів зробити все необхідне для побудови укріпленого табору, де воїни могли б пожити якийсь час. Потім наказав дати війську сигнал вишикуватись.

Коли військо вже стояло, князь зі своїм почтом об’їхав усіх людей і проводирів, дякував їм і запевняв у винагороді. Розмовляв із багатьма поводирями та іншими людьми. Повільно під’їхав до лісових людей, що стояли тісними лавами й дивились на нього. Князь подякував їм за особливу службу і опустив свого меча до землі. Розмовляв із Вітіко, Ровно, Вигонем, Озелом, а також із синами Озела, потім розмовляв із Дітом, Верінгардом, Вольфом, Вітиславом, Германом, Вацлавом, заговорив до старого Венгарта, старого Флоріана, Йоганнеса з Митини і ще до багатьох людей, здебільшого до тих, чиї голови вже посивіли.

Коли князь подякував усім, воїнів знову розпустили по табору, а князь тепер із єпископами пішов до поранених і втішав їх. Він побачив серед них уже багато втішальників і навіть піклувальників з-поміж священиків і високих проводирів.