Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Люди, які народилися в лісі й виросли в лісі, — пояснював священик, — дуже скоро відчувають тугу за рідним краєм, коли вже не можуть жити в лісі, а поранені тужитимуть, як будуть далеко від друзів, що лежать тут.

— Знаю, знаю, — кивнув головою Вітіко.

— І завдяки душі тіло лікувати часто легше, ніж мазями і травами, — додав священик.

— Як ідеться про душу, ми всі втішатимемо їх, — мовив Вітіко.

— Авжеж, — підтвердив священик.

Вітіко одразу поїхав до князя й розповів йому про ситуацію. Владислав дозволив, щоб люди чинили по волі своїй, і послав одразу добре вино, харчі, постіль та інші потрібні речі в дім поранених. Вітіко знову поїхав до своїх людей.

Сонце ще не дійшло до полудня, як усі лісові люди, крім тих, хто був змушений лишатися коло поранених, пішли з Вітіко на бойовище, там вони стали навколішки й молилися за своїх небіжчиків, а потім за решту небіжчиків. А в притулку піклувальники молилися за поранених, а поранені молилися за них.

Тепер уже послали вісника в рідний край, щоб він розповів, що сталося.

Табір перед місто Зноймо і двір у замку зміцнювали дедалі більше. Владислав призначив управителів територій Зноймського князівства. Він чинив суд і вислуховував кожного, хто приходив із Богемії чи Моравії й подавав скаргу. З навколишніх земель зібрали воєнні трофеї та контрибуції, а маєтки ворогів, які були з Конрадом, приписали до княжого добра. Звідусіль линули люди і прагнули служити Владиславу. Потрібних вибирали і розподіляли серед війська. З південного лісу прийшло ще сто тридцять п’ять чоловік, і їх віддали Вітіко. Владислав часто радився з проводирями, що треба робити далі, і часто брав участь у військових навчаннях або святкових учтах.

Отак минуло тридцять сім днів після битви під Зноймо і були закінчені дальші приготування: Владислав звелів проводирям тримати людей у стані готовності знову рушити в похід.

Якось удень Вітіко повідомили, що Себастьян, швець із Плани, дуже сумує і всякчас каже, що помре.

Вітіко пішов до бідолахи в дерев’яний дім для поранених і заговорив до нього:

— Себастьяне, мені сказали, що ти сумуєш, але твоя рана вже гоїться, і ти невдовзі, як і раніше, будеш поміж нас.

— Вона гоїться, — відповів Себастьян, — але в душі все по-іншому, і мені дуже тяжко.

— Та скоро все проясніє, коли ти підеш із нами на сонце та свіже повітря і навколо лунатимуть пісні та розмови, — втішав Вітіко.

— Я помру тут, — зітхнув Себастьян.

— Але, перше ніж помреш, уже вийдеш звідси й будеш здоровий, — запевняв Вітіко.

— Я зробив дуже гарні речі з сириці, — розповідав Себастьян, — вони лежали весь час серед поклажі, і тепер я не знаю, мабуть, і вони пропадуть.

— Я сам подивлюся за тими речами, — мовив Вітіко, — і скажу принести їх тобі до ліжка й показати тобі кожну річ.

— Якщо їх ще можна знайти, — сумував Себастьян.

— З поклажі нічого не втрачено, — заспокоював Вітіко, — ми після битви привели сюди всіх в’ючних коней.

— Ми одержали велику перемогу, — всміхнувся Себастьян.

— Уся земля Зноймо наша, — повідомив Вітіко, — а невдовзі і Брно, і вся Моравія будуть наші.

— Дуже добре, дуже добре, — казав Себастьян, — і ти, Вітіко, дуже заклопотаний.

— Я одразу піду й розпитаю про твої вироби з сириці, — пообіцяв Вітіко, — а трохи згодом знову прийду до тебе, твої рани загояться ще краще, і ти почуватимешся краще.

— Доти я ще не помру, — мовив Себастьян.

— Та й пізніше ні, — заспокоював Вітіко, — а тепер бувай здоровий!

— Бувай здоровий! — відповів Себастьян.

Вітіко пішов до обозу й запитав про вироби з сириці шевця Себастьяна з Плани. Шукали мішка з ними, що лежав серед інших речей. Вітіко звелів занести той мішок до Себастьяна.

На одній раді в князя Вітіко розповів про цю подію, і лехи та пани купили в Себастьяна всі його вироби, тож він тепер мав більше грошей, ніж будь-коли сподівався мати. Отже, він не помер і сидів згодом на сонечку перед дерев’яним будинком і лічив свої гроші. А мішок передав додому, щоб ним можна було ще скористатися.

Як минуло п’ятдесят днів, відколи табір стояв під Зноймо, надійшов наказ рушати проти інших князів Моравії, що теж навербували людей і підготувалися до війни. Але військо Владислава стало таким могутнім, що, незважаючи на силу ворогів, війни вже не було. Далі військо лише витискало ворогів, брало здобич, збирало контрибуцію і відбувались спустошення та руйнування. Князь і проводирі намагалися запобігти плюндруванням, але марно. Тому воїни чорною хмарою пронеслися над усією країною.