Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Ти знатимеш, що я доручатиму тобі, — всміхнувся Вітіко.

— А що ваша висока мати? — запитав Мартин.

— Я посилав їй звістку від міста Брно, — відповів Вітіко.

— А вугляр Матіас, його батько, велебний священик Бенно і люди? — запитував далі Мартин.

— Я приведу матір і Бенно, якщо він захоче, до Пржица, — відповів Вітіко, — і пам’ятатиму про решту.

— І ти повинен збудувати собі замок, — нагадав Мартин.

— Я збудую дім, у якому зможемо жити ми всі, — запевнив Вітіко.

— Ми приготували для вас страви і напої, — повідомив Мартин.

— Я ще піду до коней, а потім поїмо всі разом, — сказав Вітіко. — Признач тим часом людей, які допоможуть моїм слугам привести в’ючних коней, які везуть моє майно, до будинку, розвантажити їх і занести речі.

— Гаразд, — кивнув головою Мартин.

Вітіко пішов до коней, потім знову зайшов до світлиці. Прийшов Мартин із двома людьми. Вітіко доручив їм піти до хат, попросити показати їм в’ючних коней, які привезли його речі, й зачекати коло них, поки прийдуть слуги.

Чоловіки пообіцяли.

Після цього Люсія накрила стіл для Вітіко, Мартина, для себе і для слуг. Їй допомагала одна наймичка. Всі пообідали й випили вина, яке стояло на столі.

Поївши, Вітіко прив’язав меч, одягнув шолом, наказав слугам іти по в’ючних коней і перенести в безпечне місце його речі, а потім пішов до хат.

На відкритому місці серед хат стояло багато в’ючних коней, частину привезених речей уже розвантажили, і вони лежали навколо, чоловіки пильно вибирали свої речі, щоб занести додому. Інші чоловіки, які жили не в Плані, шукали своїх в’ючних коней і разом із ними поверталися до своїх рідних місць. Чимало людей, здебільшого жінки та діти, стояли навколо й придивлялися.

Вітіко пішов до осель, де мав роздати князеві подарунки і де родичі сумували за своїми полеглими. Він розподіляв подарунки так, як ухвалили на раді військових проводирів лісових людей, і втішав, як міг, прибитих горем людей. Потім пішов до старого священика.

Старий прийняв його шанобливо й запросив до світлиці. Вітіко привітав його, священик подякував за вітання, потім вони розмовляли про минулі події, і старий священик розпитував про те або те, Вітіко розповідав, відповідаючи на всі запитання.

Від священика Вітіко пішов на Кржижову гору і дивився вниз на гребінь присмеркового лісу, за яким стояв будинок Генріха фон Юґельбаха. Потім прикипів очима до широкого темного лісу святого Хоми.

З Кржижової гори Вітіко знову пішов униз до хат, розмовляв із багатьма людьми, яких перестрівав на вулиці, а потім повернувся до своєї кам’яниці.

Увечері того дня у Вітіко, як і раніше, зібралися люди, куштували його хліб і сіль, сиділи з ним і Мартином на лавах, поставлених перед домом, і розмовляли про те, що сталося, і яке тепер становище в Плані, і як воно буде далі, і про багато інших речей. Коли споночіло, люди попрощалися й пішли додому. Вітіко ліг спочивати на своє звичайне місце.

Наступного дня Вітіко ретельно впорядкував свої речі, потім сів за великий стіл, розгорнув свій пергамент і читав.

Ще до полудня до Вітіко поприходило багато людей. Серед них були старий священик, коваль Петер Лауренц, стельмах Стефан, тесля Давид, муляр Пауль Йоахим, каменотес Еліас, шинкар Захарія і скрипаль Том Йоганнес.

Коли люди зайшли до Вітіко в кімнату, він звелів поставити для них лави та стільці, щоб вони сіли. Як усі розсілися, заговорив:

— Вітаю вас, люди, я радію, що ви прийшли. Чи є у вас якісь бажання, які я можу виконати?

Чоловіки мовчали й перезиралися. Потім озвався священик:

— Ми б мали одне прохання.

— Тож кажіть, — мовив Вітіко.

— Ми розмовляли про це, — розповідав священик, — розмовляли вчора, а тоді ще й сьогодні, а потім зробили дещо разом і сказали: ми йдемо до нього.

— Я, якщо зможу, охоче виконаю ваше прохання, — запевнив Вітіко.

— Таж так, — мовив священик, — шляхи Господні на небі дивовижні. Твій батько мав кам’яницю у Горній Плані, мав ґрунти коло дому і часто жив у цьому домі. А потім Господь забрав його до себе на небо, ти, Вітіко, став жити в кам’яниці, наші люди зблизились із тобою, а також інші люди, які прийшли з різних частин лісу. А коли сюди добулися вісники з Моравії і повідомили, що Вітіко тепер став паном усього Лісового краю, ми переказували цю новину один одному, і знову один одному, бо той, хто вже знав, розповідав далі іншим. А дівчата ще раніше назвали Кржижову гору горою Вітіко. Люди кажуть, що, оскільки він тепер пан Лісового краю, то й замок збудує собі в лісі. Ми розмовляли про це і дійшли до того, щоб попросити тебе, високий пане, щоб ти збудував собі замок коло нас. Ми допомагатимемо тобі в усьому, щоб швидко збудувати його.