Адальберт Штіфтер - Вітіко

Слова Вітіко, поки він промовляв, ті, хто чув його, почасти переказували далі, а ті інші люди — ще далі, тож зрештою щось доходило й до народу, який стояв за бар’єрами. Коли Вітіко закінчив, воїни закричали:

— Здоров’я, щастя й благословення Вітіко!

— Здоров’я, щастя й благословення Вітіко! — закричали потім і ті, хто зібрався на луці.

Вітіко вклав меч у піхви, ще раз проїхав уздовж ряду воїнів і потис кожному ватажкові руку. Потім спішився і звелів завести коня в навмисне збудовану загороду, де його прив’язали. Решта вершників теж спішилися й завели туди своїх коней.

Загони встромили свої корогви в землю, розійшлися по зеленій луці, зустрічалися й розмовляли. Вітіко був серед них.

Трохи згодом звуком рога подали знак, що починається бенкет. Воїни та чимало інших людей із Плани та решти лісових сіл посідали за столи. По праву руку від Вітіко сидів старий священик, по ліву — суддя з Плани. Страви несли від плит, збудованих навмисне, а напої розливали з бочок і ставили на стіл. Подавали печеню зі свійських і диких тварин, рибу і пироги. В джбанах стояло пиво, питний мед і вино. Для людей, які прийшли на свято, на галявинці смажили бичка, і кожен міг відтяти собі частину й утамувати голод, можна було взяти собі й шматок хліба з купи буханців, які лежали там. У бочках були пиво і питний мед, і той, хто мав якусь кружку, або той, кому її позичали коло бочок, міг утамувати спрагу. Чимало людей розпалили багаття й готували страви.

Після обіду відбувалися різноманітні ігри, чоловіки стрибали, лазили, боролися тощо. Звучали дудки, цимбали, скрипки і ріжки, молоді хлопці і гарно вбрані лісові дівчата стали танцювати на зеленій луці, та й чимало старших чоловіків танцювали то з однією, то з другою молодицею. Цимбаліст Ламберт стояв із мечем на поясі коло цимбалів, і їхні звуки долинали до всіх танцюристів на зеленій луці. Скрипаль Том Йоганнес ходив від одних до інших і розповідав, які тони і звуки до танців годилося б видавати. До музики домішувались співи. Пісні співали то окремі люди, то навпереміну, то цілі гурти. Навіть пісні без слів, які Вітіко чув від Берти та її подруги, зринали й розлягалися над лукою. А оскільки сини Лісового краю звикли видавати радісні вигуки, чи то вітаючи один одного, чи то глузуючи один з одного, чи то просто засвідчуючи поміж гіллям свою радість, інколи чулися й такі виклики, дехто намагався ще й крикнути якомога гучніше.

Коли воїни вже встали з-за столів, Вітіко зі священиком і кількома людьми почав обходити всіх гостей і розмовляв із багатьма. Він часто виходив і до людей, які перебували за бар’єрами й розмовляв із ними, щоб пересвідчитись, чи вистачає всього, чи нема якоїсь перешкоди.

Під вечір Вітіко з більшою частиною воїнів і гостей повернувся в Плану. Решта ще лишалися на луці коло Влтави й насолоджувались аж до ночі.

Наступного дня підрозділи воїнів із далеких лісових сіл знову повернулися в рідні місця, розійшлися й люди, що прийшли як глядачі. А дехто гуляв і далі, тож лише через кілька днів із Плани розійшлися всі, хто не жив там.

Люди з Плани почали користуватися своїми воєнними здобутками. Спершу в хати заходили ті, хто не був на війні, потім жінки, а надто діти, і їм показували, що з’явилося в домі. Дехто з чоловіків і жінок брав із дому якусь річ і ніс її, щоб похвалитися, сусідам чи друзям. Потім зі здобутків виготовили все, що можна було виготовити: стрічки, одяг, зброю, хатні прикраси та інші речі. Багато хто почав удосконалювати або розширювати свій дім, багато хто намагався прикупити латку землі, а дехто прагнув довше, ніж звичайно, засиджуватись у шинку.

Вітіко частину свого майна послав на в’ючних конях у Пржиц.

Корогви, що їх мали воїни на війні, після наради склали в одній скрині в церкві.

Люди з Плани почали тепер будувати будинок, у якому мали навчати дітей. Вітіко приставив трьох робітників, які мали працювати за нього під час будівництва, дав тяглових тварин для багатьох робіт і подарував дерево для покрівлі.

Тієї пори до Вітіко у Горню Плану приїхали з багатьма людьми жупний суддя Вентислав і управитель Дудлебів Растислав, повідомивши, що за високим наказом ясновельможного князя Владислава і за високим наказом шляхетного жупана Любомира вони повинні показати Вітіко в лісі кордони того, що в його пергаменті названо даром у вигляді землі. Вітіко може взяти свідків, щоб оглянути разом із ними кордони.

— Гаразд, — сказав Вітіко, — якщо я повинен узяти свідків, я візьму їх.