Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Тепер я тут, — мовив Вітіко.

— Скільки років я не бачила тебе! — дорікнула бабуся.

— Маргільдо, я й вітаю тебе стільки разів! — мовив Вітіко.

— Вітаю тебе, Вітіко! — привіталася й бабуся.

— Усі здорові? — запитав Вітіко.

— Усі здорові, — відповіла бабуся. — Заходь.

Вітіко зайшов крізь двері в сіни, обличковані камінням, а з сіней — у світлицю. Її стіни були білі, меблі — застелені зеленою тканиною, а перед вікнами висіли білі завіси. В світлиці сиділо дві жінки. Побачивши його, вони підвелися, і одна з них вигукнула:

— Вітіко!

— Мамо, тисячу разів вітаю тебе! — привітався Вітіко.

— Вітаю тебе, мій сину, — мовила Вентіла, мати Вітіко, й подала йому руку, яку він поцілував, а мати поцілувала його в чоло.

— І я вітаю тебе, Вітіко, — мовила друга жінка, старша за Вентілу і вже з сивою, мов сніг, головою.

— Вітаю тебе, тітонько Гільтрут, — мовив Вітіко, — тепер я у вас.

— Тож клади свій меч та шолом і сідай до нас, — запросила тітонька.

Вітіко так і зробив і сів на один із зелених стільців.

— Нехай буде благословенним твоє повернення в цей дім, — мовила Вентіла.

— Минуло п’ять років, відколи ти з Пассау зайшов сюди попрощатися і відколи поїхав від цього порога, — промовила тітонька.

— За цей час, Гільтрут, багато різного сталося, — сказав Вітіко.

— Ти знову прислав мені звістку, що втішила мене, — мовила Вентіла. — Тепер та лиха війна в Богемії скінчилася.

— Влада Владислава вже утверджена, — підтвердив Вітіко, — і війни вже немає.

— Тож подякуймо спершу Богові, що в нашому рідному краї знову мир, — заговорила Вентіла, — а потім подякуймо, що ти знову отримав лише незначні поранення, що є ласкою Божою, а потім подякуймо, що він дав тобі змогу діяти так, як ти завжди діяв згідно зі своїм найкращим розумінням, і нарешті подякуймо за те, що тебе вшанували і винагородили, а це вже означає людське визнання, і це піде тобі на добро.

— Ми дякували Господу Богу за його підтримку під час нещасть нашої батьківщини на бойовищі, ми врочисто дякували йому на зеленій луці, бо в Моравії ще досі діє відлучення й немає жодної відкритої церкви, ми дякували йому в церкві Горньої Плани і дякували йому в Плані просто неба, — розповідав Вітіко, — і я дякував йому за те, що він підтримував мене, дякував за те, що він посприяв моїй добрій волі, дякував за думки, які він навіяв про мене ласкавому князеві. Я завжди дякую Богові за те, що він дарував мені таку добру матір.

— Ми також дякували йому, — проказала мати, — і дякуємо й тепер, і будемо дякувати завжди. І я теж дякую йому, що він дав мені такого доброго сина.

— Вітіко, Вітіко, — мовила тітонька, — ти тепер у свої молоді літа став паном у країні й будеш з іншими панами на раді у великого князя.

— Щоб радити що-небудь, мені спершу треба набратися знань, — відповів Вітіко.

— Хто б міг подумати про це, — мовила тітонька, — коли ти тут у своїй комірчині вчив із побожним Бенно важкі слова! Ми вже опорядили для тебе цю кімнатку.

— Наші маєтки завжди були малі, — мовила Вентіла, — люди казали, ніби наші предки мали велику силу, але, як у своєму малому маєтку твій батько, твій дід і всі предки до нього були ласкаві до своїх людей, так і ти будеш ласкавий до своїх нових підданих.

— Вони допомогли мені в боротьбі за батьківщину і рідний край, — сказав Вітіко, — і я теж допомагатиму їм, де тільки зможу.

— Я знаю це, знаю, — мовила Вентіла, — і нехай те, чого ти бажаєш, справдиться.

— Я молюся Богові, щоб справдилось, — сказав Вітіко.

Тільки-но він проказав ці слова, як відчинилися двері й зайшов священик. Він мав приязне обличчя, сині очі й сиве волосся.

— Дозвольте мені, жінки, зайти цієї пори до вас у кімнату, — промовив він. — Лютгарт прийшла до мене й повідомила, що приїхав Вітіко, і мої очі вже не хотіли чекати довше, щоб побачити його.

Вітіко підвівся, підійшов до священика й привітався:

— Отче Бенно, я шанобливо вітаю вас!

— Вітаю тебе, мій сину! — мовив священик, кладучи руку на тім’я Вітіко й цілуючи його в чоло.

— Ми радіємо, що ви прийшли цієї пори, — всміхнулася Вентіла. — Ви завжди казали, що належите до нас, а отже, ви тепер справді належите до нас, і для нас завжди велика честь, коли ви заходитиме до нашої світлиці.

— Сідайте, вельмишановний отче, — запросила тітонька.

— Сину мій, Вітіко, сиди й далі коло матері, — мовив священик, — а я знайду собі місце.

Священик сів на стілець, а Вітіко знову сів поряд із матір’ю.