Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко обрав молодь: Авґустина, Урбана, Матіаса і Маза Альбрехта.

Він, його свідки, Вентислав, Растислав і люди з Дудлебів пішли до кордонів ділянки, яка мала стати його землею. Вони записали всі побачені прикмети і знаки на папері, а повернувшись за три дні до Плани, переписали те все в ще два рукописи. Один з них Вітіко поклав до свого пергаменту, а два інші забрали в Дудлеби.

Після цього Вітіко підготував собі почет для подорожі і якось уранці виїхав разом із ним із Горньої Плани. Подорожні ступили на шлях, яким Вітіко колись їхав із єпископом Здиком: через ліс до Айґена. Звідти вони поїхали на південь через ліси і через судовий округ Фельден до Дунаю. Доїхали до місця, з якого на тому боці можна було побачити будинки Ашаха. На поромі їх перевезли через річку. В Ашаху були люди, які вивантажували з кораблів тесаний камінь та інші будівельні матеріали й накладали на вози. Люди розповідали, що це каміння призначене для замку, який шляхетний пан Генріх фон Юґельбах будує на височині на південь від Ашаха. Вітіко запитав, чи сам Генріх фон Юґельбах присутній на будівництві, і йому відповіли, що він перебуває в замку Юґельбах. Вітіко зі своїми людьми поїхав на лісову височину, яка від Ашаха тягнулася на південь до міста Ефердінґена. Він їхав уздовж височини. Побачивши місце, де споруджували замок, Вітіко під’їхав якомога ближче. Там був високий виступ, що відходив від гори, і саме на тому виступі будували замок. Риштовання здіймалися на краєчку виступу, й люди на них мурували стіни. Одна дуже широка башта здіймалася посеред будівництва вище від решти недобудованих споруд, де вже можна було добачити кімнати, коридори, зали, церкву та інші приміщення, характерні для замку. Будівничі наглядали, робітники мурували й били молотками, теслі обтесували колоди, подавальники носили шаплики дерев'яними сходами вгору, каміння піднімали вгору на линвах, на возах і на в’ючних тваринах підвозили матеріали.

— Цей замок матиме назву Шауенберґ, — мовив Вітіко.

— Його так і називають, відколи закладено перший камінь, — підтвердив один будівничий, — камінь освятили, і під час того освячення замок отримав назву. Підніміться нагору й подивіться, що можна побачити згори.

Вітіко спішився й піднявся на риштовання, будівничий показав йому, як тече Дунай серед гарного краю туди, де стоїть Вільгерінґен, зеленіє ліс і височіє давній замок Кюренберґ, і як по той бік Дунаю здіймаються гори, щоразу вищі та вищі, аж поки доходять до чеської землі, де вони найвищі.

— Там теж було б добре збудувати замок, — сказав будівничий, — і звідти можна було б бачити край не гірше, ніж із Шауенберґу.

— Авжеж, — погодився Вітіко, — там було б гарне місце для нього і далеко можна було б бачити.

Потім будівничий показав Вітіко Альпи, що ген далеко на півдні підходили до Австрії та Угорщини:

— Звідси аж до тих синіх гір — благословенна земля, — розповідав він. — Там є садиби і замки, щедро родить збіжжя й городина, стоять міста і села, мати Генріха фон Юґельбаха має там ще багато маєтностей, які перейдуть у спадок її синам Генріху та Ґебгарту, і той, хто приведе Берту, єдину доньку Генріха, в свій дім, матиме багату наречену. Замок у чеському лісі не мав би навколо себе таких гарних краєвидів.

— Там самі ліси, — мовив Вітіко, — вони напрочуд гарні й мають інше багатство, ніж збіжжя.

— А ви знайомі з тим краєм? — запитав будівничий.

— Я знаю той край, — відповів Вітіко.

— Збіжжя — чудова річ, — проказав будівничий.

— Чудова річ і благословення Господнє, — погодився Вітіко й побрався дерев’яними сходами з риштовання вниз, пішов до свого коня. Будівничий супроводив його.

— Щасливої дороги, і нехай ви, молодий пане, досягнете своєї мети! — побажав він.

Вітіко сів верхи й відповів:

— Тим порядкує Бог, а ви бувайте здорові!

— Бувайте здорові! — відповів будівничий.

Вітіко зі своїм почтом спустився з гори й поїхав у місто Ефердінґен. Від того міста він їхав по Баварії всякчас на захід, аж поки доїхав одного дня до міста Ландсгута. В Ландсгуті Вітіко розмістив свій почет в одному заїзді, лишив там свого коня й пішов далі пішки. Ходив по вуличках, аж поки вийшов на околицю міста. На тій околиці в місці, куди йшов Вітіко, неподалік від міських мурів ріс невеличкий сад, а в саду стояла хатинка. Вітіко підійшов до дверей хатинки й постукав дерев’яним молоточком. Двері відчинилися, в них постала старенька бабуся й вигукнула:

— Святий Боже, Вітіко!