Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко пустив своїх людей почасти через згарище, почасти в обхід його. Споважнівши, люди приглядалися до сплюндрованого села, а жінки нарікали вголос, що все вже винесли.

Від того місця загін Вітіко пішов далі праворуч і вийшов на місцевість, де ще не було воїнів. Лісові люди цілісінький день ніде не бачили ворогів.

Отаборитися на ніч вирішили коло села Петровіце. Поблизу стояли ще дві великі садиби. Люди Вітіко обладнали табір так, як і годиться у ворожій країні. Дослідивши хати і садиби, Вітіко послав туди невеличкі загони, щоб вони забрали всі харчі та фураж, потрібний тваринам, а також речі, потрібні для походу, щоб частину використати одразу, а частину — під час дальшого просування. Воїни привезли на возах трохи збіжжя, борошна, яєць, масла, копченої свинини, пива, вина, сіна й соломи. Розповіли, що хати і садиби стоять відчинені навстіж, а їм пощастило зібрати тільки рештки, що їх жителі, тікаючи, не могли забрати. Але вночі люди з обозу знову пішли в хати й принесли в табір разом з усяким одягом курей та інших свійських птахів.

Вітіко звелів дотримуватись уночі такого порядку в таборі, як і минулої ночі, і кілька разів обходив табір.

Коли споночіло, на обрії знову видніли заграви великих пожеж.

Уранці, як заясніло небо, Вітіко став перед наметом і дивився на місцевість перед собою, намагаючись роздивитися все, що можна. Трохи згодом наказав слузі Якобу:

— Піди до людей із Фрідау й запитай про старого Флоріана, що живе в Лісовому краї в Рихнові, це на південь від лісової пам’ятки на честь святого апостола Хоми.

— Я знаю того чоловіка, — мовив Якоб. — Гульдрик розповідав нам, що він провів вас із Баварії через Лісовий край, тоді, коли ви ще ніколи не були в Митині.

— Так, це той чоловік, — підтвердив Вітіко. — Приведи його до мене.

— Гаразд, — уклонився Якоб.

Якоб пішов і невдовзі повернувся з Флоріаном. Вітіко, що й далі стояв перед наметом, заговорив до нього:

— Заходь зі мною до мого житла. — А вже в наметі запросив: — Сідай, Флоріане, на цей стілець. — Флоріан сів, Вітіко теж сів і сказав: — Флоріане, вітаю тебе від щирого серця. Я сам хотів провідати тебе серед твоїх бойових товаришів, та оскільки можуть примчати посланці і принести звістки, я повинен лишатися коло намету.

— Вітіко, я з радістю прийшов до тебе, — всміхнувся Флоріан.

— І ти у свої літа ще пішов на війну, — дивувався Вітіко.

— Люди розповіли, — відповів Флоріан, — як ти був у Дольні Вітавіце й пояснював, чого слід боятися від ворогів і від пана, який прийде в Лісовий край, тоді я сказав собі: ми, що живемо на південь від святого Хоми, маємо за пана, як і решта лісових людей, тільки великого князя, і я багато років тому провів Вітіко, коли він був ще хлопцем, через наш ліс, і через ліси на схилах Влтави, і через Крумлов аж на рівнину, тож, якщо багато лісових людей із Фридави пішли зі старим Венгартом, то й ми не повинні сидіти вдома, а маємо бути разом із людьми з Фридави, і багато людей пішло, і я з ними теж.

— Я з удячністю згадую, — мовив Вітіко, — як ти, домовившись зі своїм родичем, вуглярем Матіасом, що живе під Широкою горою і в чиїй хатині я ночував, забезпечив мені добрий супровід із Баварії в Богемію. Ти живеш у гарному лісі, а на гірському хребті над ним стоять стовпи святого апостола Хоми.

— Він найгарніший серед усіх і навколишніх, і далеких лісів, — запишався Флоріан.

— Може, й так, — погодився Вітіко, — і ти привів людей із гарного лісу, і сам прийшов із ними, щоб допомогти справі великого князя. Я почув про це вчора, зрадів на цю звістку й хотів поговорити з тобою.

— І ми раділи, що ти ведеш нас, — сказав Флоріан, — ти не запанів і добре ставишся до нас.

— А тепер випий зі мною трохи вина і з’їж трохи хліба, — припросив Вітіко.

— З радістю, якщо тобі це до вподоби, — всміхнувся Флоріан.

Вітіко наказав принести зі своїх припасів трохи вина, хліба і два шматки холодної печені, потім поділився всім принесеним із Флоріаном.

Коли вони поїли та випили, Вітіко сказав:

— А тепер піди до людей із Фридави й перекажи їм моє вітання, скажи їм, що ми повинні вірно триматись один одного, а коли все минеться, поговорити про різне на березі Влтави в лісі.

— Атож, неодмінно, — зрадів Флоріан, — ми поговоримо!

Вітіко провів свого гостя до виходу з намету, подав йому руку, попрощався, і старий пішов до людей із Фридави.

Уже проясніло, в таборі відбувалися ранкові роботи, повз Вітіко сновигали воїни з різних підрозділів. Водночас проїздило багато княжих посланців. Двоє вершників несли кожен велику малинову шовкову корогву.