Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Пряма пір’їна — це затятість, — сказав Вітіко, — а якби я зняв свій шолом, ти б побачив мої кучері.

— То ти ходиш із кучерями, як властиво німцям?

— Таких кучерів, як у молодиків із Богемії та Моравії я не маю, — відповів Вітіко, — бо я приїхав з іншої країни, але наші лицарі вже наслідують ваше вбрання, хоча я повинен сказати, що коли старий Болеміл або Любомир одягнуть темні шати, які вільно спадають навколо тіла, і підпережуться пишним поясом, то видаються величнішими від ваших лицарів у блискучих обладунках. На півдні країни одягають прилегле вбрання з грубої вовни. Я також одягаю його, коли живу там.

— Але ж у такому вбранні годі брати участь у турнірі, — зауважив лицар фон Кюренберґ.

— Там турнірів не влаштують, — підтвердив Вітіко, — бо тоді, коли там б’ють довбнями, молотами або залізними штабами, йдеться про життя.

— Я б від дерев, які в нашій країні рясніють буйним цвітом, а потім щедрими плодами, ніколи б не поїхав до ваших буків і ялиць, — проказав лицар, — і ніколи б не дивився на ведмедів, які здирають зі свого ворога шкуру або хочуть задушити його.

— У наступній війні ми побачимо, на що спроможний ведмідь, хоча потім про нього не співає жоден гарненький співець, — мовив Вітіко.

— Тоді, мабуть, оспівує негарний, якщо вони негарно воюють, — припустив лицар.

— Співає так, як вони воюють, — відказав Вітіко.

— Поїдьмо вперед до Генріха фон Офтерінґа, — запропонував лицар фон Кюренберґ, — він зрадіє, що ти тут. Колись ми з Генріхом ще заспіваємо пісню про рогатого Зіфріда, про бургундів, Ісландію, короля Етцеля і Дітріха з Берна. Нехай із нами не станеться так, як із тією вродливою жінкою з Пассау, чиї барви я носив ще хлопчиськом, і яку я так кохав, що аж серцем заридав.

— Тож ти не забув ту пісню з Пассау? — стрепенувся Вітіко.

— Я з Пассау привіз її до Відня, — розповідав лицар, — але тепер я більше переймаюсь піснею, ніж жінкою. Вітіко, приїжджай частенько до мене у Відень, і я покажу тобі, що там роблять, будують і співають, познайомлю тебе з воїнами і людьми.

— Приїду, — пообіцяв Вітіко.

— А тепер їдьмо до сміливого Генріха фон Офтерінґа, — мовив лицар.

— Їдьмо, — погодився Вітіко.

— З вашого дозволу, панове, — звернувся лицар фон Кюренберґ до чоловіків навколо Вітіко, — дайте вашому гостеві відпустку, ми поїдемо до Генріха фон Офтерінґа, бо він його приятель.

— Їдьте, і нехай буде вам радість! — мовив Пото фон Потенбрун.

— Бувайте здорові! — крикнув Вітіко.

Вітіко і лицар поскакали і невдовзі під’їхали до Генріха фон Офтерінґа. Вітіко привітав його, а він привітав Вітіко, що їхав тепер на своєму сірому коні посередині між двома чоловіками в синіх уборах і на білих конях, почалася розмова.

Минуло чимало часу, і кавалькада маркграфа виїхала на лісову дорогу, що вела вниз. Вершники спустилися у вузьку долину, де дзюрчав струмок. Чоловіки і жінки їхали вздовж струмка і потрапили в ще одну долину, їхали по ній далі, аж поки ліс скінчився і перед ними постав монастир нового замку. Заїхали в монастир, на подвір’ї спішилися, слуги метнулися доглядати коней, абат Гартман вийшов назустріч гостям, привітав матір маркграфа, самого маркграфа і його дружину й повів їх до церкви. Вслід за ними пішли лицарі, жінки та дівчата. Маркграфа і маркграфинь підвели до прикрашеної лави, решта людей теж посідали, в задній частині церкви зібрався простолюд, і почалася врочиста відправа. Після відправи гості пішли в простору залу, їм подавали вино і страви, точилися різноманітні розмови. Потім усі, хто приїхав із Каленберґу, знову сіли на коней і поїхали назад на гору.

У замку коней завели в стайні, а вершники і вершниці розійшлися по кімнатах замку.

Опівдні в залі подали обід. Після обіду розмовляли про всячину й гуляли по лісу. Надвечір усі, хто приїхав із міста, стали повертатись додому, люди з замку, серед них і Вітіко, провели їх лісом у долину, а потім повернулися до замку.

У наступні дні Вітіко заприязнився з людьми з замку, познайомився з жінками та дівчатами і прислужував їм згідно зі спостереженими там звичаями.

Якогось дня він із Раймундом поїхав униз до Відня. Пішов до скрипаля з Кюренберґа, а потім разом із ним — до Генріха фон Офтерінґа. Привітали його, і всі троє пішли на прогулянку по місту. Вітіко показали будівництво, яке провадив маркграф і на якому працювали робітники. Показали церкви, будинки, які стояли ще з давніх часів, а також новобудови. На вулицях і на просторих площах Вітіко бачив чоловіків і жінок, панів і слуг, вершників і подорожніх, тих, хто відпочивав, і тих, хто працював, юнаків і дітей, усі вони то стовбичили, то ходили, їхали верхи, а то й на возі. Вітіко бачив зброярні, майстерні, де виготовляли тканини і одяг, а також майстерні, де працювали з золотом та сріблом і оправляли коштовні самоцвіти. Вітіко роздивлявся крамниці, де пропонували товари, дивився на відкриті вуличні шинки, де люди споживали вино, пиво, питний мед та супровідні їм наїдки, арфіст інколи награвав мелодії. Коло одного будинку якийсь чоловік співав на помості, й чимало людей слухали його, в іншому місці на помості танцювали під скрипку барвисто вбрані чоловіки та жінки. Мандрівні торгівці викрикували назви товарів, які носили з собою. Бачив Вітіко і деяких чоловіків та жінок із чужоземних країв, в одязі Угорщини, Богемії чи Моравії, а то й далекої Німецької імперії. В передмістях росли садки з зеленими деревами, квітами, овочами і фруктами, тягнулися дороги. Юні лицарі повели Вітіко того дня й до Хунрада фон Ашпарна, до Верінгарда фон Бруна, до Удальріха фон Марбаха, до Вольфтріґіля фон Штайна і до Тьємо фон дер Ауе. Потім Вітіко їв та пив із багатьма лицарями, а ввечері повернувся на Каленберґ.