Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Бачу, — мовив Вітіко.

— То Тьємо фон дер Ауе, — пояснив лицар фон Кюренберґ, — в нього одяг, як у чижика, а ноги, як клешні. Носаки його червоних черевиків дедалі довшають, тож він уже може підв’язувати їх до пояса, а рукави ширшають, тож їх уже можна вдягнути на ті носаки. Він носить барви панни Куніґунди фон Гартгайм, яку він бачив у Реґенсбурґу, коли їздив туди з передостаннім маркграфом, і з якою хотів побратися. Поряд із ним їде молодик у синьому одязі на білому коні.

— Бачу, — мовив Вітіко.

— То молодий Генріх фон Офтерінґ, — розповідав лицар, — ми завжди одягаємо однакове вбрання. А з другого боку їде отой чоловік у зеленому плащі.

— Бачу, — кивнув головою Вітіко.

— То молодий Руенек із лісової ущелини, — пояснював лицар. — Офтерінґ і Руенек завжди примушували старого, щоб він проказував їм римовані рядки, які були такі незграбні, як вовняні камзоли чеських воїнів Борживоя, що їх він бачив у Регенсбурґу. Він знає рими, але тільки для придворних. Вони не пускають його до тебе, як він пішов би, бо він захищає всіх чужинців. Вітіко, поки ти в нас, ти повинен одягати гарний одяг.

— Я ходив у цій шкірі і серед радості, й серед горя і тому й далі ходитиму в ній, — відповів Вітіко.

— Бачу, ти й досі такий дурний, як був у Пассау, — проказав лицар фон Кюренберґ, — але я зараз далі розповідатиму тобі про наш двір. Тут кидають дротики, пускають стріли і ламають списи, коли в повному бойовому обладунку стоять у стременах і мчать назустріч один одному, тож аж тріски летять, а палац і зала аж шаленіють, та коли при цьому хтось рівнесенько сидить у сідлі, жінки й дівчата на балконах радіють, а їхні сяйливі очі поглядають униз.

— Я б у такому участі не брав, — відповів Вітіко, — бо завдяки тому, чого я досягну, я хочу, якби спромігся на таке, здобути не блиск в очах однієї дівчини, а її серце, яке не знає нічого іншого, крім любові до мене, і для якого я був би найбільшою втіхою на землі.

— Ну, відчайдушний, то здобувай тоді серце, — всміхнувся лицар фон Кюренберґ, — бо й тут, і всюди є найгарніші дівчата. Чи ти вже знайшов собі яку?

— Поки що я не спромігся на великі досягнення, — зітхнув Вітіко.

— А хто на турнірі здобуває честь, — розповідав далі лицар фон Кюренберґ, — той отримує на очах в усіх приз, а його ім’я оголосять в усіх землях і замках. І, як ласкаве сонечко світить на австрійську землю, так грають і співають у країні і ревно вшановують переможця, тож слава його тільки зростатиме. Той, кого піднесли музикою і співами, їде в Австрію, і нагорода, яку він здобуває, дорівнює тій, яку здобуває зброя. Бабенберґи повинні бути імператорами. Двір скоро сяятиме то у Вюрцбурґу, то в Нюрнберґу, то в Шпаєрі, то у Франкфурті, то в Реґенсбурґу і буде найблискучішим у світі. Нові герцоги у Швабії, що тільки тепер збудували собі замок на Гогенштауфені і скоро ходитимуть у королівській короні, хочуть ходити в пишноті, як-от ходив могутній Бюрен або ходитиме молодий Фрідріх, у якого росте золота борода, небіж овдовілої маркграфині Аґнеси, проте Австрія давня і сповнена всякої честі та радості. Її пани їдуть на війну в прикрасах і оздобах, йдуть без ніяких викрутнів просто на ворога, тож він подається і тікає, і їздять на лови, а потім знову повертаються до двору, до гарних манер та забав.

— У нашій країні теж є старі люди, що зберігають свої звичаї та сміливість, — докинув Вітіко,

— Авжеж, — підтвердив лицар фон Кюренберґ. — Скажи, Вітіко, у вас тож ходять у таких блискучих обладунках?

— Дехто ходить, — відповів Вітіко, — а інші одягають гнучкі кольчуги, чимало мають на собі шкіряні обладунки. Шкіра захищає краще і легша. А є ще щит і меч, який крутять перед собою, щоб відбити чужу зброю.

— Це була б дурничка проти мадярів, — проказав лицар. — Вони не воюють згідно зі звичаями. Коли ми отакі прикрашені їдемо проти них, вони анітрохи не зважають на прикраси, а тікають і тікають, кружляючи навколо нашого війська, і посилають стріли, ранячи та вбиваючи багатьох людей і коней, а ми ніяк не можемо дістати до них і мало не голодуємо в наших шоломах. А ти б наскочив на них, якщо твій кінь здатний на таке, рубав би їх, а їхні стріли застрягали б і висіли б на твоєму лосі чи сохані, або як ще там називають твого звіра.

— Застрягали б і висіли, — підтвердив Вітіко.

— А якби ти не їхав у своєму бойовому обладунку, — мовив лицар, — то мав би бахмату свиту, що є справжньою ганьбою, був би підперезаний поясом або мотузкою, а кучері, цю чоловічу прикрасу, тобі б підрізали, щоб вийшла наче стріха, а на шапці ти б мав пір’їну, пряму, наче тичка.