Адальберт Штіфтер - Вітіко

Відтоді він часто їздив у місто, маючи намір вивчити його дедалі краще. Ходив у гості і до старших панів та лицарів, заприязнився з молоддю. Познайомився з жінками та дівчатами, і його запрошували в не один дім. Інколи деякі його нові друзі приїздили на Каленберґ і виконували там разом із ним військові вправи.

Якось оголосили про свято при дворі, й Вітіко теж запросили на нього. На полі за містом перед будинками Вольцайле поставили чимало бар’єрів, а поряд із ними спорудили поміст із лавами та терасами, навколо помосту набудували ще й інших споруд. Поміст застелили коштовними тканинами, а над терасами напнули шовк замість покрівлі. В день свята маркграф і маркграфиня сиділи на найвищій терасі під шовковим дашком, а на інших терасах і на лавах сиділи придворні пани і дами, найвидатніші пани і панії країни, лицарі, їхні дружини і дівчата. За бар’єрами купчився народ. На одному вишукано прикрашеному підвищенні лицар у пишних шатах заспівав пісню під звуки скрипки. Серед запрошених були й лицар фон Кюренберґ, і Генріх фон Офтерінґ. Потім роздавали нагороди: золото, шовки і самоцвіти. Потім лицарі поїхали на турнір. Вітіко на своєму сивому коні в гарному сідлі, облямованому золотом, заїхав поміж бар’єри. Він був у кольчузі, шоломі з золотими прикрасами й мав на руці білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою дикою трояндою. Він виграв приз: парчеву перев’язь із самоцвітом. Перев’язь подала йому маркграфиня. Лицар фон Кюренберґ, Генріх фон Офтерінґ, Вольфтріґіль фон Штайн, Удальріх фон Марбах, Верінгард фон Брун, Хунрад фон Ашпарн і Ерхамберт фон Мозебах теж отримали нагороди. Тьємо фон дер Ауе заїхав між бар’єри на білому коні. Він мав на шоломі білу, зелену і червону пір’їни. Його обладунок полискував сріблом, наголінники були сині, а щит — жовтий. Поверх обладунка він пов’язав фіалково-синій шарф, то була барва панни фон Гартгайм. Він повалив на пісок трьох лицарів, отримав коштовну нагороду і знову під’їхав до свого гурту молодиків. Простолюд щиро тішився іграми, інколи звучали ріжки та дудки, а коли маркграф, маркграфиня, пани і лицарі, панії і дівчата поверталися в місто, в повітря зринали лункі вигуки.

Минуло вже тридцять три дні, як Вітіко щодня розмовляв із матір’ю геть про все, що спадало їм на думку та озивалось у серці, а коли вони вже дійшли згоди, що ще треба зробити в їхніх маєтностях, Вітіко став ладнатись до від’їзду. Пішов до маркграфині Аґнеси попрощатися з нею, і вона сказала йому:

— Вітіко, їдь із Божою ласкою, і будь і далі таким добрим. Згадуй нас і згадуй також мого батька, і молися за нього. Він був гарної статури, мав багато обдарувань, із його вуст завжди сходили смиренні слова, і йому довелося витерпіти стільки злигоднів!

— Я згадуватиму і вас, і вашого батька, і всіх, хто тут є, і моя молитва за вас піде до Бога, — мовив Вітіко.

Маркграфиня подарувала Вітіко осяйне вбрання і гарну прикрасу на шолом.

Потім Вітіко попрощався з матір’ю. Вона дала йому оксамитовий гаманець з усім тим золотом, яке могла дати. Син з удячністю взяв цей подарунок.

Потім Вітіко попрощався з панами і паніями, які жили в замку. Сказав прощальне слово й Лютгарт, материній дівчині-служниці.

Попрощався Вітіко і з усіма своїми новими товаришами, надто з лицарем фон Кюренберґ, Генріхом фон Офтерінґом і Верінгардом фон Бруном. А потім поїхав із Раймундом верхи з міста Відня по довгому мосту через Дунай і рушив до Горньої Плани.

Вітіко з Раймундом їхав по широкій рівнині, що простиралася на північ від міста Відня на лівому березі Дунаю. Цілий день він просувався вздовж берега проти течії. А вранці наступного дня вибрався на височину, де вже починалися ліси. Вітіко їхав землями панів Хунрінґів через місто Горн і переночував у одному лісовому заїзді. Третього дня він їхав по пагорбах, проминаючи долини, чагарники, хати і хутори, а потім заїхав у густий ліс, де росли високі й могутні дерева. На четвертий день Вітіко доїхав до Крумлова. П’ятого дня проминув башту Ровна, потім проїхав поміж хат Гореца і опівдні добувся до Горньої Плани.

Заїхав на подвір’я своєї кам’яниці, з допомогою Мартина і Раймунда завів коней до стайні й став піклуватися про них. Згодом пішов до світлиці, скинув шкіряний обладунок і сів із Мартином за широкий стіл.

Люсія приготувала страви, а як обід був готовий, Вітіко і Раймунд покріпилися.

Пообідавши, Вітіко пішов до старого священика. Люди, з якими Вітіко здибався по дорозі, вітали його, а часом навіть виходили з хат, щоб привітати його. Вітіко розмовляв з усіма.