Адальберт Штіфтер - Вітіко

Під’їздили й розмовляли один з одним ще й інші чоловіки, а потім їхали геть.

Трохи згодом Вітіко почув позаду швидкий тупіт копит, хтось наздоганяв його, а зрештою він почув слова:

— Тяжкий смуток став серце гнітити, бо жадаю того, що не здатний любити!

Вітіко озирнувся, побачив позаду молоденького хлопця в синьому одязі на білому коні, й крикнув:

— Скрипаль фон Кюренберґ!

— Авжеж, а ти, шкірянику, тепер в Австрії? — запитав чоловік.

— Я гостюю в своєї матері і пані маркграфині на Каленберґу, — відповів Вітіко.

— Знаю, — кинув чоловік. — І нехай побачиш ти під час походу, як поцілений жайворонок падає у воду!

З цими словами юнак підігнав коня й порівнявся з Вітіко.

— А як ти прибув до Австрії? — запитав Вітіко.

— Так, як ти з’явився на світ, — відповів лицар фон Кюренберґ. — Коли старий Реґімар помер, а ти був далеко, я покинув Пассау. Я був у багатьох містечках і замках, а потім приїхав до двору маркграфа Австрійського. Коли настала війна між маркграфом Австрійським і герцогом Баварським, ми не поїхали на війну, мій батько не поїхав, лицар фон Pope не поїхав, старий Генріх фон Офтерінґ, наш сусід, не поїхав, пани фон Вільгерінґени не поїхали, лицар фон Траун не поїхав і багато інших, що були навколо нас. Але ми не допомагали й маркграфу Австрійському. Я поїхав до свого батька в Кюренберґ і лишався там. Коли скінчилася війна і поширився заклик, що ми їдемо в Богемію покарати моравських князів, ми зібралися всі з Ґауена, Трауна, Енса і Дунаю та поїхали зі своїми загонами до Баварського лісу й приєдналися коло села Фурт до короля Конрада. А коли все скінчилося і я від Праги знову добувся до Кюренберґу, я поїхав якось для забави в Лінц, Вельс, Ефердінґен, Енс, Кремсмюнстер та Pope, а потім подався у Відень до двору Генріха, маркграфа Австрійського, бо Бабенберґи інші, ніж Вельфи, а оскільки Баварське герцогство тепер не має герцога, а маркграф Генріх — єдиноутробний брат короля Конрада, король надасть йому Баварію в ленне володіння, і навіть якщо й не надасть, частина Баварії між Енсом та Інном може відокремитись і приєднатись до Австрії, і тоді маркграф Генріх стане першим герцогом Австрійським, а ми станемо людьми герцога Австрійського.

— Я провів Здика, єпископа Оломоуцького, що тікав, із Богемії до Пассау, — розповідав Вітіко, — а потім на кораблі спустився вниз по Дунаю до Відня, а коли підпливав до Лінца, дивився на ліс на горі Кюренберґ і думав про тебе.

— Ти думав про мене? — скрикнув лицар фон Кюренберґ. — Тож я тобі тепер дякую за це. В замку Кюренберґ сидить тепер тільки мій батько. Він уже не їздить до двору. В Баварії вже не має двору, а до двору короля він не їздить, та й до двору маркграфа теж. Він порядкує слугами, грає на скрипці, інколи ще співає, дає поради, втішає мою матір, коли вона тужить, і посилає мені звістки. Під Кюренберґом, там, де невисокі сосни підходять до міста Велс, живе на рівнині старий Генріх фон Офтерінґ, що зберіг ще багато войовничої крові. Він батько молодого Генріха фон Офтерінґа, що хлопцем був із нами в старого Реґімара, пам’ятаєш, червоні щічки й біляве волосся.

— Пам’ятаю, — підтвердив Вітіко.

— А як там у вас у Празі? — запитав лицар фон Кюренберґ.

— При дворі великого князя Владислава досі повно всякого клопоту і думок про війну, — відповів Вітіко.

— Війна — теж чудова річ, — мовив лицар фон Кюренберґ, — як співають у пісні, це найкраще, що є, і війна дає славу.

— А дала руїну і лихо, — зітхнув Вітіко.

— Лицар Ґертруда та її зброєносець Дімут тепер на вустах усіх співців при дворі її брата Генріха, — всміхнувся лицар фон Кюренберґ.

— І то слушно, — стрепенувся Вітіко, — Ім’я того, хто робить щось величне, має лишатися у вічності.

— У вічності! — вигукнув лицар. — І його співця також!

— У війні брали участь і колишні герої, — додав Вітіко.

— Ми знаємо про це і вшановуємо їх, — запевнив лицар. — А ти після війни поїхав додому?

— Авжеж, додому, — відповів Вітіко.

— Я почув, що про тебе говорять, лише тоді, коли ми вже поверталися до Німеччини, — повідомив лицар.

— Там мало про що можна говорити, — сказав Вітіко.

— А вони знай говорили і так і сяк, тож ти тепер повинен лишитися в нас.

— Я служу своїй батьківщині, — заявив Вітіко.

— Ну, то служи, як ми служимо в Німеччині, але у Відні ти повинен лишитися надовго.

— Як уже там складеться, — стенув плечима Вітіко.

— Якщо двір старого Реґімара був веселий, — проказав лицар, — якщо двір Реґімберта ще веселіший, то двір у Відні просто гідний захвату. Двір маркграфа Австрійського — перший у християнському світі, і сюди сходиться молодь. Тут є старі заслужені герої, що одягаються в поважність і жарти та здобувають славу, є й молоді гарненькі хлопці, — приїздять усі. Сьогодні їх зібралося чимало. Отой, що їде за маркграфом і вбраний у коричневий плащ, — це фон Хунрінґ. Він був у складі почту, коли Ґертруду, сестру маркграфа, повезли як наречену на весілля в Богемію. Він сміливий чоловік, але не зважає на музичні звуки. Отой у темному одязі — капелан Рудперт. Той, що їде на чорному коні й має білу пір’їну, — Рудеґер, що при маркграфі вартий п’ятьох чоловік. Це воїн честі, дужий і вправний, і має найвродливішу дружину в країні. Поряд із ним їде Тіберт, камергер, він у зеленому одязі, це добрий і дуже шляхетний чоловік. Далі їде Хунрад фон Аспан, що теж був у супроводі нареченої, а праворуч від нього їде Ґотескальк, абат із Гайліґенкройца. Потім їдуть Бруно фон Пузінберґ, Альберо фон Хунрінґ, дужий чоловік, Генріх фон Містельбах, Гартунґ фон Руенек, Удальріх фон Марбах і Генріх фон Ґундрамсдорф. А бачиш отам чоловіка в жовтому вбранні, зеленому камзолі і з червоною пір’їною?