Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Я не знаю їх, — признався Вітіко, — але я назву тобі своє ім’я. Мене звуть Вітіко, я родом із Богемії й служу великому князю Владиславу.

— То це той Вітіко, — сказав Мархард фон Гінтберґ, — що полонив моравських князів, а потім пустив їх, щоб вони їхали далі.

— Я тим князям дав змогу втекти, — підтвердив Вітіко.

— Тож ти Вітіко! — гукнув Ґебгард фон Абадесдорф.

— Вітіко, — проказав Вірікус фон Ґаден.

— Отже, ти Вітіко, і ще такий юний, — похитав головою Еберґус фон Аланд.

— Він бився з ними, а потім сміливо прогнав їх звідти, — вщипнув Тьємо фон дер Ауе.

— Ти, Вітіко, анітрохи не шанував їх, вітаємо тебе, — промовив Юборт фон Трібансвінхель.

— Ти повівся по-дурному, — обізвався Верінгард фон Брун, — але вітаємо тебе. Великий князь вичитав тобі?

— Він ушанував мене, — мовив Вітіко.

Лицарі підступили ближче й подали Вітіко руки.

— Сьогодні ти обрав добрий день, — сказав Тьємо фон дер Ауе, — маркграф вислухає тебе, а завтра він не матиме такої змоги, бо поїде на Каленберґ.

— Ми проведемо тебе, — сказав Мархард фон Гінтберґ.

Лицарі пішли з Вітіко по сходах усередину будинку. Проминули коридор, з нього вийшли в передпокій. У передпокої знову були люди в різноманітних гарних шатах, серед них юнаки і навіть хлопчики, теж ошатні.

Тьємо фон дер Ауе підступив до чоловіка в темній широкій сутані, на якій виднів срібний хрест.

— Рудперте, — звернувся він до того чоловіка, — ось той, хто піймав три золоті рибки й випустив їх у воду. Це Вітіко з одного богемського замку, як його називають?

— Це не замок, а тільки садиба, Пржиц, — уточнив Вітіко.

— Я все знаю, — мовив чоловік, — я як капелан їздив із маркграфом на пташині лови, і Вітіко розігнав усіх птахів. Мій сину, чого тобі треба тут?

— Він хоче розмовляти з ясновельможним маркграфом, бо той був його бойовим товаришем, — пояснив Тьємо.

— А воно й годиться підтримувати дружбу з бойовими товаришами, — сказав капелан. — Он стоїть Тіберт, камергер. Ходімо, Вітіко.

Капелан узяв Вітіко за руку і в супроводі інших чоловіків повів до лицаря, що стояв у темно-червоно-бурому вбранні, й заговорив до нього:

— Сміливий Тіберте, ось чоловік із Богемії, що разом зі своїм великим князем Владиславом брав участь у нашому військовому поході з Нюрнберґа на Пльзень і Прагу. Він відвідав нашу країну, щоб побачити ясновельможного графа. Його звуть Вітіко з Пржица.

— Отже, ти, юначе, Вітіко? — перепитав камергер. — Про тебе лихе розповідали через тих моравських князів і добре через твою сміливість у весняній війні та під Пльзенем. То це ти?

— Я був на цій війні, як і багато інших воїнів, — відповів Вітіко, — і діяв під Пльзенем, як вважав за потрібне.

— Що ж, високий маркграф невдовзі поговорить із тобою, — мовив камергер. А потім гукнув до хлопців: — Малий Хунріґу, ану, йди-но сюди.

Підійшов хлопець у червоно-білому вбранні.

— Побіжи до пана Оттона фон Ленґенбаха і скажи йому, що прийшов лицар із Богемії на ймення Вітіко і хоче потрапити до пана маркграфа, — наказав камергер хлопцеві.

— Гаразд, — сказав хлопець і метнувся з зали в якусь кімнату. Трохи згодом повернувся й доповів камергеру:

— Пан лицар повинен заходити.

Камергер Тіберт і Тьємо фон дер Ауе завели Вітіко в кімнату, в яку забігав хлопець. Там знову були пани та лицарі, а ще й жінки, всі чекали. До Вітіко звернувся літній лицар у зеленому вбранні:

— Молодий воїне, ти повинен трохи зачекати, ясновельможний маркграф має справи.

Вітіко стояв і чекав. Люди в кімнаті розмовляли між собою. Трохи згодом із дверей наступної кімнати вийшов ще один літній чоловік, привітав усіх, хто чекав, а потім пішов у передпокій.

— Тепер твоя черга, Вітіко, — проказав лицар у зеленому вбранні й показав рукою на двері, з яких вийшов літній чоловік.

Вітіко пішов до дверей, старий у червоно-білому вбранні, що стояв під дверима, відчинив їх, і Вітіко зайшов усередину. Він опинився в кімнаті з грушевими панелями. В різних місцях звисала довгими складками червона тканина. За одним столом сидів у лицарському обладунку Генріх, маркграф Австрійський, з роду панів Бабенберґів. На столі перед ним лежала гарна шапка з червоного оксамиту. Він мав біляві кучері й сині очі. Вітіко зняв шапку й став перед ним.

— Вітаю тебе, молодий воїне, — проказав маркграф. — Ти приїхав провідати нашу маленьку Австрію?

— Так, я приїхав у вашу країну, — відповів Вітіко, — і висока пані маркграфиня, твоя, високий пане, ясновельможна мати, сказала, що я можу спробувати висловити тобі моє вітання і шанування.