Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Тож я прощаюся, — проказав управитель.

— Бувайте здорові! — кивнув головою Вітіко.

Управитель пішов, а Вітіко лишився сам у кімнаті. Кімната була невелика, мала побілені стіни й міцні дубові меблі. Крізь два вікна зі стрілчастими арками можна було бачити ліс, а далі рівнину, що тягнулася на схід, по рівнині тік Дунай. Друга кімната була менша, але теж побілена і з дубовими меблями.

Вітіко вийшов зі свого помешкання й пішов у вартівню по Раймунда. Але слуги там не було. Вітіко пішов у стайню. Раймунд стояв у стайні коло коней. Вітіко повів його в кімнати й показав їх. А потім звелів:

— Приготуй коня, поїдь у Відень і скажи, нехай наші речі доправлять у замок.

Раймунд рушив виконувати наказ Вітіко. Вийшов із кімнати, а за півгодини вже їхав верхи в лісі, спускаючись із гори.

Вітіко лишився в кімнаті, стояв коло вікна й дивився на австрійську землю. На відміну від лісів на берегах Верхньої Влтави, де росли темні ялиці, зелені буки, світлі берези, довгорукі клени, тиси, в’язи, ясени і зубчастий ялівець, ліс на горі складався з одноманітного листового покриву буків, ясенів, тисів, ліщини і сутіні сосон та інших хвойних порід. На Дунаї видніли широкі видовжені острови, де росли затоплювані ліси, такі самі ліси росли й на рівнині. Навпроти гори Каленберґ Вітіко побачив ще одну гору. Перед цими двома горами Дунай тік по рівнині до Угорського краю.

Опівдні прийшов чоловік і повів Вітіко до їдальні. То була зала з довгим столом, стільцями і столовими приборами. В залі перебували ошатні люди, що належали до почту маркграфині. Вони підійшли до Вітіко й привітали його, а він привітав їх. Потім усі сіли за стіл, священик проказав молитву, і в залу принесли вишукані страви та добірні вина.

Після обіду Вітіко знову пішов до матері, вони гуляли різними лісовими стежками, а потім сиділи в материній кімнаті.

Пополудні Раймунд повернувся з Відня, і один погонич привіз на одному коні подорожні речі Вітіко. Їх занесли до його кімнати й розклали там.

Наступного дня рано-вранці Вітіко приготувався їхати до двору маркграфа Генріха. Одягнув свій шкіряний обладунок і почепив свій меч із зображенням святого Петра на пояс Собеслава. Їхав верхи на своєму сивому, мов залізо, коні по дорозі поміж листяних дерев на горі. Раймунд у лісовому вбранні їхав позаду. Вони вийшли на зелене поле і їхали по ньому аж до Фраюнґу, а звідти через міст над ровом у місто.

Проминули багато людей і речей, аж поки добулися до палацу, який збудував маркграф, щоб жити там із Ґертрудою. Палац був великий і масивний, у багатьох місцях ще стояло риштовання. Вершників завели на подвір’я. Там стояли коні й робітники, вершники сідали на коней або спішувалися, були там і воїни у бойових обладунках. Вітіко зіскочив зі свого сивого, мов залізо, коня, й дав вузду в руки Раймунда. Пішов до сходів, коло яких стояли чоловіки в гарних уборах. Один з них у дуже довгоносих пурпурових черевиках, із сивою бородою та сивим волоссям, гукнув його й запитав:

— Ну, ти, шкірянику, куди йдеш?

— А чого ти запитуєш? — запитав Вітіко.

— Запитую, бо запитую, — відказав чоловік.

— А я йду, бо йду, — відповів Вітіко.

— А ти маєш право? — запитав чоловік.

— А ти маєш право? — запитав і Вітіко.

— Якщо Тьємо фон дер Ауе не має права, то хто повинен мати його? — запитав чоловік.

Почувши таке, чоловіки, що стояли навколо, засміялися.

— Якщо ти маєш право, — відповів Вітіко, — то знай, що я йду до Генріха, ясновельможного маркграфа Австрійського.

— А Генріх, ясновельможний граф Австрійський, хоче тебе бачити, якщо тобі так кортить потрапити до нього? — запитав чоловік.

— Не знаю, — відповів Вітіко, — але дізнаюсь тоді, коли його запитають.

— А хто його запитає?

— Той, хто може провести до нього, — мовив Вітіко.

— Тьємо фон дер Ауе може провести, — сказав чоловік у темно-зеленому вбранні та бурому плащі. — Я Мархард фон Гінтберґ, і, коли ти, дитино, маєш якусь справу, назви своє ім’я, маркграф може допомогти тобі, він добрий.

— Я не маю ніякої справи, я хочу тільки бачити ясновельможного маркграфа і засвідчити йому своє шанування. Я був у поході, коли його величність король Конрад із Владиславом, великим князем Богемії і Моравії, йшов до Праги, щоб розбити бунтівників, і ясновельможний маркграф теж був у тому поході.

— Отже, ви бойові товариші, — виснував чоловік. — Що ж, я теж такий самий бойовий товариш, я теж був у поході, і Тьємо фон дер Ауе був, і Ґебгард фон Абадесдорф, і Еберґус фон Аланд, і Верінгард фон Брун, і Юборт фон Трібансвінхель, і Вірікус фон Ґаден, — усі вони стоять отут. Як ми бачимо, ти з чужої країни і ще не знаєш австрійських лицарів.