Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Дякую тобі, мій сину, за вітання, — подякував маркграф. — Наша ясновельможна мати добре порадила тобі, я приймаю тебе не менш охоче, ніж інших чужоземців, які надумують провідати мене, і поважаю тебе, бо мій шваґер Владислав і моя сестра називали твоє ім’я, кажучи, що ти рішуче боровся за їхню справу.

— Я думав, що виконую свій обов’язок, — мовив Вітіко.

— Великий князь казав, що ти прагнеш справедливості? — запитав маркграф.

— Я б лише хотів бачити її не менш добре, ніж мудрі люди, які є навколо князя, — відповів Вітіко.

— Вітіко, це прийде з роками, які в тебе ще попереду, — заспокоїв маркграф. — Тож ти зі своєю матір’ю — гості нашої коханої матері на Каленберґу.

— Моя мати приїхала туди ще раніше, а я вже потім, і ясновельможна пані маркграфиня запросила мене пожити тут.

— Моя мати дуже любить твою мати як доньку її матері, — пояснював маркграф, — тому насолоджуйся перебуванням і приходь частенько до мене й моїх людей. Я накажу своїм панам і воїнам по-дружньому ставитись до тебе. Веселися тут по-нашому, поки ще триває тиша, якою ти й скористався, перед війною проти моравів.

— Думаю, війна буде легша проти кожного окремого князя, ніж проти їхнього збориська, — сказав Вітіко, — і ми тоді зможемо воювати без чужої допомоги.

— Це залежить від Бога, Вітіко, і військові проводирі та мудрі люди, що, як ти кажеш, є коло великого князя, подумають про це, — зауважив маркграф. — Нехай, Вітіко, тобі ведеться, ти ще молодий і багато можеш досягти, я теж ще не старий, тож із Божою допомогою ще заслужу те вітання і шанування, яке ти висловив, і пошану з боку інших людей. Лишайся в нас довго, а коли поїдеш, щоб не шкодував, що приїздив, а якщо вже вивчиш австрійські звичаї, то не ображайся і приїжджай знову.

— Ні, не шкодуватиму, — запевнив Вітіко, — і намагатимусь учитися в тебе і твоїх людей.

— Якщо тут є чого вчитися, — мовив маркграф. — Передай нашій любій матері вітання, привітай і свою матір, і бувай здоровий.

З цими словами маркграф підвівся й подав Вітіко руку. Вітіко побачив, що та рука біла і мов виточена, він узяв її й побажав на прощання:

— Живіть щасливо, високий пане!

— Це було б добре побажання, якби Господь виконав його! — відповів маркграф.

Вітіко вклонився й вийшов із кімнати. В передпокої він попрощався з лицарем у зеленому вбранні і вдягнув на голову свій шкіряний шолом. Але лицар сказав йому:

— Я Оттон фон Ленґенбах, і якщо ти, Вітіко, захочеш коли-небудь приїхати до мого замку, тебе там по-дружньому зустрінуть.

— Дякую вам, пане, — подякував Вітіко, — таке може статися, отже, я приймаю запрошення.

Після цього камергер Тіберт і Тьємо фон дер Ауе вивели Вітіко в інший передпокій. Звідти він уже спустився сходами вниз у супроводі тих людей, які завели його в приміщення.

Тим часом на подвір’ї слуги вже поприводили коней лицарів, які були з Вітіко. Він сів верхи на свого коня, лицарі теж посідали на коней, і Мархард фон Гінтберґ сказав:

— Вітіко, ми проведемо тебе трохи.

— Мені радісно, що ви такі приязні, — всміхнувся Вітіко.

Усі лицарі, а за ними і їхні слуги виїхали з подвір’я на широку площу. Там Тьємо фон дер Ауе крикнув:

— Вітіко, ти, юний мандрівний лицарю, що відвідуєш чужі землі, де ти зупинився?

— Я не зовсім мандрівний лицар, — поправив Вітіко. — Моя мати перебуває у вашій країні, тож я приїхав і до неї, і з великою охотою ще й до вашої країни.

— А де перебуває твоя мати, якщо тепер ти їдеш до неї? — запитав Тьємо фон дер Ауе.

— Я їду до неї, — відповів Вітіко, — а перебуває вона на Каленберґу в ясновельможної пані маркграфині Аґнеси, її запросили до неї.

— Тоді це Вентіла з Богемії! — крикнув Тьємо фон дер Ауе. — А ти теж перебуваєш коло неї на Каленберґу?

— Так, я теж там зупинився, — відповів Вітіко.

— Тож ми побачимо тебе завтра, бо їдемо тоді на Каленберґ, — проказав Мархард фон Гінтберґ. — Ти повинен пристати до нас і поїхати з нами.

— А чи годиться так? — запитав Вітіко.

— Годиться! — запевнив Еберґус фон Аланд. — Це твій лицарський і військовий обов’язок, бо ж ти провідав маркграфа.

— Тоді я поїду з вами, — погодився Вітіко.

— А я захищатиму тебе, — пообіцяв Тьємо фон дер Ауе.

— Щиро дякую за твій захист, — схилив голову Вітіко, — але, думаю, я сам себе захищатиму, а то й ніякого захисту не потребуватиму.

— Я захищатиму тебе від жартів, — пояснив Тьємо, — а від жартів тебе ніхто не захистить так добре, як я.

— Тож захисти мене, батьку, — жартівливо попросив Вітіко.