Адальберт Штіфтер - Вітіко

У священика він пробув цілу годину, а потім пішов до теслі Давида і запитав:

— Давиде, ти маєш суху деревину?

— Вона складена у повітці, ми рубали ліс три роки тому на День святого Андрія і влітку обтесали, — відповів тесля Давид.

— А ти маєш помічників, щоб швидко скласти рубану стайню? — знову запитав Вітіко.

— Маю помічників, та й усюди ще можу знайти їх, — відповів Давид.

— У нас теж лежать зрубані і сухі колоди, — сказав Вітіко. — Я б хотів перебудувати повітку в теплу дерев’яну стайню, а на іншому місці збудувати нову повітку. Роботу треба скінчити до перших морозів пізньої осені.

— Скінчимо! — запевнив тесля Давид.

— Візьми собі помічників, — давав настанови Вітіко, — і приходь уранці, тільки-но розвидніє, до мене, ми виміряємо місце й поговоримо про роботу.

— Як зійде сонце, я вже буду в тебе, — пообіцяв Давид.

— І змайструй мені водночас чотири скрині, придатні для зберігання речей, — попросив Вітіко.

— Я одразу почну робити скрині, тільки-но ти вийдеш від мене, — сказав Давид.

— Ну, то роби, — кивнув головою Вітіко. — Цієї зими я буду з вами.

— Чудово! — зрадів Давид.

Вітіко після цієї розмови вийшов від Давида і пішов ще до коваля Петера Лауренца, і до Христа Северина, і до Віта Ґреґора, і до скрипаля Тома Йоганнеса, і до Стефана, і до матері Норберта. Потім повернувся додому й розмовляв із Мартином про те, що сталося за час його відсутності вдома, Мартин показував йому, що змінилося.

Увечері Вітіко сидів із багатьма чоловіками, які прийшли до нього, на стежині перед будинком, а як настала ніч, ліг спати в своїй кімнаті.

Наступного дня, ще вдосвіта, Вітіко вдягнув своє сіре грубе вовняне вбрання й високі чоботи, насунув на голову темну повстяну шапку. Незабаром прийшов тесля Давид. Вітіко показав йому обтесані колоди, що були в садибі, вони виміряли довжину та ширину повітки і визначили, що слід робити, щоб із неї вийшла стайня. Потім Давид пішов.

Вітіко найняв трьох чоловік із в’ючними конями й наказав їм опівдні бути готовими поїхати до Крумлова й забрати там його речі, що їх погоничі в’ючних коней доправлять із Відня, навантажити ті речі на коней і привезти їх у Плану. Раймундові доручили поїхати з тими людьми і прийняти майно у віденських погоничів.

Після цього Вітіко пішов на Кржижову гору, проказав перед хрестом коротку молитву й глянув на ліс, у якому було Чорне озеро й за яким стояв дім Генріха фон Юґельбаха. Потім глянув на ліс святого Хоми.

Після обіду прийшло четверо чоловік з одним помічником столяра Давида й почали працювати над повіткою.

Пополудні Вітіко десь цілу годину поїздив на своєму сивому коні в бік лісу святого Хоми і назад.

Увечері до Вітіко прийшли стельмах Стефан, коваль Петер Лауренц, скрипаль Том Йоганнес, ткач Христ Северин, шинкар Захарія, Роман, якого називали Зеленим Ткачем, Тобіас, Маз Альбрехт, Урбан і Матіас. Тесля Давид прислав свою дружину, щоб та переказала, що він не може прийти до Вітіко, бо разом із помічником майструє скрині, поки не споночіло. Вітіко наказав Мартину та Люсії винести з дому козла, чоловіки поклали на них довгі дошки, і сіли на цих зроблених лавах чотирикутником. Люди казали: оскільки Вітіко будує стайню, а стайня має бути готова до осені, в Плані існує звичай працювати толокою, коли хтось будує або робить щось велике, тому й вони хочуть допомагати і прийти зі своїми інструментами. Вітіко з удячністю прийняв таку пропозицію.

— Завтра я прийду рано-вранці, — пообіцяв Тобіас.

— Я теж, — кинув Матіас.

— І я прийду, — додав Маз Альбрехт.

— Сам я прийти не можу, — мовив шинкар Захарія, — але мій старший слуга готовий прийти й попрацювати кілька днів.

— Я прийду сам, — сказав Роман, — і ми будемо міняти одні одних.

Потім слово взяв коваль Петер Лауренц:

— Вітіко, ми всі зробили все, щоб допомогти нашому князеві, і металеві вироби для стайні будуть бездоганні, я й анітрохи не баритимусь, радше якусь іншу роботу відкладу, та й Урбан уже не дитина, що працює за поденну платню, він не має такої потреби, в нього є свої справи і він стане кимсь значним у цім світі, бо я його виховую на це, але він прийде й працюватиме в тебе, бо ж був із тобою в Нюрнберґу, я вчив його, тож він здатний працювати краще, ніж хтось інший. Ось що я кажу.

— А я радітиму, коли Урбан працюватиме на моєму будівництві, і я теж йому допомагатиму, коли він коли-небудь потребуватиме допомоги, — пообіцяв Вітіко.

— Ти можеш давати йому поради, коли він піде досягати чогось великого, бо ж ти старший за нього, — мовив коваль.