Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко показав людям і те, як треба доглядати і вчити коней і як користуватися зброєю, сидячи верхи.

Увечері, сидячи при світлі скіпок у світлиці Вітіко, чоловіки тепер часто розмовляли про їзду верхи, оцінювали один одного, а інколи й сміялися з кого-небудь.

Вітіко щодня ще навчав і тренував власних коней, надто отриманих від князя.

Коли Урбан і Авґустин вже навчилися їздити так, щоб не завдати шкоди доброму коневі, Вітіко інколи дозволяв їм сідати на своїх коней, щоб учні навчалися спокійно поводитись зі шляхетними кіньми.

Уже випав сніг, але не перешкоджав вправлятись у їзді верхи, ба навіть доходили чутки, що в інших селах Лісового краю люди теж опановують науку їзди верхи.

Як уже стала справжня зима і всі роботи за межами дому припинили аж до часу, коли треба рубати дерева в лісі, Вітіко пішов до теслі Давида й запитав його, яке він має в запасі дерево, зрубане належної пори.

— Є бук, — відповів столяр Давид, — а є ще клен, ясен, береза, тис, ялиця і ялина. Ми рубали його взимку два і три роки тому, воно сухе і міцне.

— Тож підготуй спершу дерево, з якого можна виготовляти ратища списів, — звелів Вітіко.

— Гаразд, — відповів тесля Давид.

Коли дерево було розкладене і Вітіко оглянув його, він запропонував виготовити ратища списів зі стовбурів буків, в’язів і кленів. Ті, хто хоче сам виготовити собі ратище, може виготовляти, натомість для інших, які не мають чи то часу, чи то вправності, чи то грошей, він звелить виготовити їх і дарувати, якщо раптом хтось захоче мати.

Тесля Давид тепер узяв собі помічників і вони заходилися вирізати та вигладжувати ратища. В багатьох хатах чоловіки самі виготовляли собі ратища.

Коли ліс і всю країну покрив глибокий сніг, Вітіко приготувався виїхати. Сказав, що під час його відсутності чоловіки та юнаки можуть ревно вправлятися на конях, а коли повернеться, він далі навчатиме їх, як і починав. Разом із Раймундом Вітіко поїхав до Праги.

За три тижні він повернувся. Переглянув уже виготовлені ратища і підказав, як деякі з них можна вдосконалити.

Тепер Вітіко щодня з чоловіками та юнаками знову виїздив на куди-небудь, де була стежка, шлях чи придатна поверхня. Коли Матіас побрався з донькою шинкаря Захарії Барбарою, а Урбан та син скрипаля Тома Йоганнеса супроводили зі своїми скрипками весільний поїзд, Вітіко теж був серед гостей.

Коли дні почали довшати, Вітіко якось уранці знову поїхав із Раймундом геть. Він прибув до заїзду в Дольні Вітавіце. Там він поставив коней у стайню й найняв собі кімнату, а Раймунду спальне місце.

Вітіко розмовляв у заїзді з чоловіками про війну, яка вже відбулася, і про війну, яка навесні знову мала початися проти ворогів у Моравії. А ще частіше говорив про війну під час бенкетів та пиятик. Люди поширювали його слова далі.

Коли другого дня місяця лютого в заїзді зібралося чимало гостей — чоловіків, жінок, юнаків, дівчат, — щоб почасти насолодитись святковим днем, а почасти з цікавості, про що Вітіко розповідатиме, він крутився поміж них, сидів із багатьма за одним столом, частував і сам отримував частування та розмовляв із людьми.

Коли люди вже розвеселились, Вітіко звернувся до них:

— Люди, я б дуже хотів поговорити з вами про одну річ, яка обходить нас усіх, тож, якщо хочете слухати мене, це для мене буде велика радість.

— То кажи, — мовив чоловік у грубій сірій свиті і з довгою сивою бородою.

— Кажи, Вітіко, — крикнув хтось інший, — ми залюбки послухаємо тебе!

— Кажи, кажи! — загукали численні голоси.

— Вітіко, — сказав хтось із гурту, — ти добре ставишся до нас, ми бачили це і під час війни, ти дав гроші людям, які втратили дітей, дав подарунки і скаліченим.

— Та мовчіть уже! — гаркнув чоловік із великими кулаками і широкими плечима. — Коли ви говорите, ніхто інший слова сказати не може!

Коли вщух гамір і всі обличчя повернулись до Вітіко, він підвівся, зняв із голови шкіряного шолома, поклав на стіл і дивився на тих, хто сидів коло нього, а також на тих, хто зібрався трохи поодаль. Потім заговорив:

— Чоловіки та юнаки, послухайте мене, і навіть ви, жінки та дівчата, можете слухати, що я скажу, і не будете мені тяжко дорікати, бо я говорю про справу, яка вимагає обережності, щоб нас не спіткали ніяке лихо та шкода. Нехай усемогутній Господь на небі вбереже нас від шкоди.

— Усемогутній Господь на небі та його святі вбережуть нас від шкоди! — вихопилося в однієї жінки.

— Таж нехай він скаже до кінця! — крикнув чоловік із сивою бородою.