Адальберт Штіфтер - Вітіко

Князь і княгиня в пишних шатах і з почтом у гарному вбранні об'їхали всі підрозділи, яким дали подарунки.

Увечері того дня в усіх таборах справили святкові вечері, справляли свята і в обох празьких передмістях та вишеградському передмісті, а в княжому палаці дали бучний бенкет.

Вітіко поїхав на бенкет до князя, і чимало лісових людей проводжали його аж до брами.

Після бенкету Вітіко провели в дім священика, де йому знову приготували житло, бо люди з табору вже почали розходитись.

Уранці наступного дня Вітіко пішов до своїх людей привітати їх і дати розпорядження.

Люди стояли або сиділи на сонечку коло хатин, або повіток, споруджених на їхньому місці, й розмовляли про всяку всячину: про недавні події, про свої подарунки, знову зацікавившись ними; багато хто рахував отримані гроші, перекладаючи їх з однієї долоні в другу. Коваль із Плани отримав дуже велику міцну і стару кольчугу і вдягнув її поверх своєї грубої свити. Тесля Давид, поранений на горі Високій, мав усі інструменти для своєї праці, кращі і зручніші за всі, які він бачив коли-небудь. Віт Ґреґор хизувався срібною чашею, куди він думав набрати святої води, яку святитимуть наступного року. Скрипаль Том Йоганнес сидів на полінах, приготованих для багаття, й розглядав скрипку, яку крутив у руці.

— Ти знову маєш скрипку, — заговорив до нього Вітіко.

— Я ще ніколи не бачив такої гарної, — відповів Том Йоганнес, — а коли я торкнуся її, вона звучить так, як ще жодна не звучала. Я заведу собі учня в Плані, щоб він навчився грати на ній і ми тоді б почули, як вона співає.

— Ти скоро й сам заграєш на ній, вона заспіває, — втішив його Вітіко.

— Ох, Вітіко, — зітхнув скрипаль, — ти таки дурень!

— Ще побачимо, чи я дурень, — відказав Вітіко.

Тепер і він показав чимало з того, що подарував йому князь, наказав привести й коней, щоб лісові люди бачили їх. Коні були однаковісінькі: булані зі сріблястими смугами ближче до черева. Раймунд потім знову відвів коней до священицького дому.

Усі три сини Озела їхали верхи на білих кониках, отриманих від князя.

Вітіко наказав своїм людям готуватися до від’їзду на батьківщину і сказав, що проведе їх аж до їхніх домівок.

У таборі на великій ярмарковій площі складали намети, воїни готувалися до відходу. Люди з Будишинської землі подалися на батьківщину, лехи й своїм людям наказали збиратися додому, і лише ті, хто мав їхати з князем на весілля Генріха, маркграфа Австрійського, до Франкфурта, складали свої речі для походу.

Військові проводирі, прощаючись, провідували один одного. Вони збагатились різноманітними подарунками. Вітіко ходив спершу до своїх давніх, а потім і до нових друзів. Багатьом він давав дещо з собою і від багатьох і сам щось отримував. Болеміл дав йому добре почленований бойовий обладунок, який носив Даліміл на горі Високій, щоб Вітіко мав його як пам’ять про той день, коли внаслідок зради утворилась прогалина і вони стали сусідами в бою. Любомир подарував Вітіко меч на гаптованому сріблом поясі.

До всіх місць, де стояли люди, які мали йти додому, попривозили харчі, щоб вони могли запастися на дорогу.

Князь дав ще багато розпоряджень, призначив Дипольда своїм заступником і поїхав із княгинею та численним почтом на весілля свого шваґра Генріха.

Вітіко продав кульгавого коня, про якого піклувався Раймунд під час облоги Праги, і купив слузі Якобу іншого. Потім лісові люди почали йти на південь країни.

Ровно зі своїми людьми пішов туди ще раніше. Дімут їхала поряд із ним верхи на своєму коні, а білого коня вів за нею один з людей Ровна. Потім ішов Герман з Затеса, далі Вигонь із Прахатіце.

Люди Вітіко збирали останні речі для від’їзду додому. Ховали або зашивали свої гроші в одязі, наповнювали торби харчами та іншими речами, чіпляли на додачу ще й різні дивовижі з табірної здобичі або робочі інструменти. Купували медяники і пшеничний хліб, сплетені і спечені кренделі для дітей, хатнє начиння, надто дуже гарні круглі виточені дерев’яні глечики та інший посуд, а також тканини для бантів і нагрудників. Потім повз Вишеградський замок пішли в бік Лісового краю.

Вітіко вів людей по дорозі, якою їхав колись від Владислава, що тільки-но зійшов на княжий престол. Вітіко їхав у шкіряному обладунку на своєму сивому коні, а кожного з двох буланих коней вів слуга. В’ючні коні везли великі мішки та клунки.

Надвечір шостого дня лісові люди підійшли до зворотного боку Кржижової гори над Планою. Місцевий люд уже чекав на їхнє повернення і дивився з гори на ліс. Побачивши, побіг їм назустріч. Натомість чоловіки, які прийшли з війни, зупинилися перед горою, сіли на траву, познімали чоботи, повісили їх на жердини, палиці або мечі й босоніж пішли до церкви. Проте Вітіко як їхній проводир їхав поперед них і зупинив коня перед церквою. В церкві священик уже чекав людей, поблагословив їх коло входу, потім проказав перед вівтарем подячну молитву. Помолившись, обернувся і виголосив урочисту проповідь. Нагадав чоловікам, що вони мають хвалити Бога за те, що зберіг їм життя, повинні згадувати полеглих і не ставати зарозумілими та легковажними внаслідок здобутого багатства. На виході з церкви священик знову поблагословив людей.