Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Високий пане! Ми їхали верхи між Пльзенем і селом Голобков. Аж тут нагодився загін ворожих вершників. Серед них були князі Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца і Владислав, син князя Собеслава. Відбулася сутичка. Ми були набагато численніші від них. Ми стояли так, що вони були плечима до нашого табору, а ми були плечима до їхнього табору. Перемога мала бути наша. Вітіко командував значно більшим числом вершників, ніж я. Коли вороги намірилися тікати, Вітіко відвів своїх вершників убік, тож я думав, ніби він хоче обійти ворогів, щоб стати за їхньою спиною й не дати їм утекти. Але він створив вихід у напрямі Праги, вороги розвернули коней і втекли через той вихід у бік Праги. І мої вершники, і вершники Вітіко кричали про зраду, збились у купу, а коли порядок відновили, вороги були вже далеко від нас. Вітіко передав свій провід мені, і я дав наказ рушати в погоню. Вітіко мчав разом із нами як простий воїн. По дорозі ми побачили, як горять дерев’яні хати села Голобков. Ми не могли пробратися крізь пожежу, а коли знайшли обхідний шлях, уже минуло так багато часу, що гнатися за ворогом було марно. Ми розвернулися, Вітіко з нами, а в таборі він пішов до ясновельможного великого князя Владислава.

Одолен сів, і князь наказав:

— Кажи, Вітіко.

Вітіко вклонився князеві й почав пояснювати:

— Я не скоїв військового злочину, коли намагався перешкодити втечі ворогів у бік нашого табору. Я хотів, щоб вони втекли до свого табору, і це мені вдалося. Оскільки три князі під’їхали так близько до нашого табору, я думав, ніби в них, певне, щось важливе в голові. Та, коли вони засвідчили, що в них і в думці немає прагнення скоритися ясновельможному князеві Владиславу, я виснував, що вони, безперечно, не тільки не хотіли, щоб шпигуни та різні чутки позбавляли мужності військо Конрада зі Зноймо, а й самі поїхали поглянути, щоб, повернувшись, збадьорити й підохотити своє військо. Але наш намір полягав у тому, щоб вони самі всупереч своїй волі були змушені принести Конрадові звістку про марність дальшої боротьби, і тому я, щоб не було ніякої затримки, дав їм змогу втекти. Зради я не скоїв, бо інакше був би серед ворогів, я тільки порушив закон війни і завинив перед високим князем і тепер чекаю на кару.

— Ми знаємо, що сталося, — мовив князь. — А тепер, люди, кажіть, чи слід карати Вітіко.

— Вітіко слід карати, але з огляду на свою молодість він поводився мудро, — виснував Здик, єпископ Оломоуцький.

— А що скаже мій брат Дипольд? — запитав князь.

— Нічого не скажу, — відповів Дипольд. — Князі з роду Пржемисла стоять проти нас, ніхто не повинен сказати, ніби мною коли-небудь керувала заздрість.

— А ти, Генріх? — запитав князь.

— Я кажу, як Дипольд.

— А Болеміл? — запитував далі князь.

— Ми казали, — почав Болеміл, — що допомога чужинців у нашій війні — це лихо і що війні треба якнайшвидше покласти край. Війна скінчилася, ворог утік і мечі вже не потрібні. Якщо Господь так подбав про це, що можемо вирішувати ми? Вітіко й діяв у цьому дусі, але покарай його так суворо, як можеш, бо він скористався твоїм правом.

— А що скаже Любомир? — запитав князь.

— Вітіко добрий, мов дитина, — відповів Любомир, — я ставився до нього як до своєї дитини, коли він був у мене, і буду ставитись так, бо ж він ще не батько.

— А Вшебор? — запитав князь.

— Покарай його на свій розсуд, — відповів Вшебор.

— А ти, Дівіше? — мовив князь.

— Покарай його, як вважаєш за потрібне, — відповів Дівіш.

— За своєю мудрістю, — докинув Хотимир.

— А Даниїл? — запитав князь.

— Високий пане, якщо ти звернувся до мене, — відповів священик Даниїл, — то я скажу: я не знаю до ладу війни, але мир Спасителя і його любов до людського роду повинна ширяти над усіма землями.

— А що скаже Велислав? — запитував далі князь.

— Вітіко під Чиновом, — розповідав Велислав, — рішуче обстоював свого коня, тож ми були змушені йти ступою за ним, а тепер рішуче обстоював рідну землю.

— Чи є тут хто-небудь, хто вважає Вітіко за зрадника? — запитав князь.

Не відповів жоден голос.

— Що ж, якщо ви мовчите, — зітхнув князь, — я говоритиму наступним чином: Вітіко, ти на горі Високій зробив велику послугу і після битви служив знову. Коли кілька днів тому військові проводирі зійшлися до цієї зали на раду про винагороди і коли прийшли ще й сьогодні, щоб отримати їх, тебе не було серед них. Ти віддав провід над частиною моїх людей Одолену, а провід над лісовими людьми ще не перейняв. Твоя винагорода у вигляді золота, шат і зброї лежить у моїй скарбниці, а два коні для тебе стоять у моїй стайні. Бери усе. Під Пльзенем ти не поводивсь як зрадник і не думав про те, щоб піти від мене, бо сказав би мені про це, як сказав два роки тому, але ти порушив закон війни і моє право, і тому я караю тебе: проганяю від свого двору доти, доки покличу тебе, і ти заплатиш шістсот динарів до державної скарбниці, а оскільки тобі самому тепер потрібні ті гроші, моя скарбниця позичить тобі динари. А тепер іди.